«Коли мати приходила ціла, я була щаслива.»

Кононенко Анастасія, Лисичанська загальноосвітня школа №13, Луганська область

У конкурсі єсе "Один день" її работа зайняла 2 місце

Це сталося влітку 2014… Того дня закінчилось моє щасливе, безтурботне дитинство! На все життя в моїй автобіографії  - великими, кривавими літерами прописано слово  - «війна»! Ці обставини довелось сприйняти нібито:  «Так мало статися!». Але мені, десятирічній,  це було важко усвідомити!

Перші постріли, перші літаки, перші розриви від зброї, перші ночівлі в підвалі… Все це залишилось в дитячих спогадах  маленької дівчинки!

Тоді... в моїх очах був страх: «Якщо зараз влучить прямо в нас?», «Що станеться, як я загину?».

Коли мати ходила додому за їжею, ті декілька хвилин здавалися довгими годинами.  На дворі літо, сонечко, а ти сидиш в холодному, сирому підвалі, одягнена в зимовий одяг, з’єднавши крихітні пальчики «хрестиком»  з однією думкою в голові: «Хоч би вона повернулась...».  Коли мати приходила ціла, я була щаслива.

Проводячи тижні в підвалі, я почала вести щоденник, куди занотовувала всі свої пережиті емоції і  те, що коїлося з нами та навкруг нас. І до сьогодення цей блокнот зберігся. Саме там  я почала писати вірші, уявляючи себе юною поетесою, описувала події під вогник свічки-  єдиного джерела тепла та світла.

Викладаючи думки на папір, я відчувала себе нібито  легше. Адже я не могла, а, можливо, на той  момент  не хотіла говорити всім про те, як мені страшно.  Я твердо знала, що повинна бути сильною дівчинкою!

Дні минали, а «війна» набирала оберти! Я вже знала час на годиннику, коли треба бути «на готові». Звук, при якому терміново потрібно ховатися. В коридорі нашої квартири завжди була папка з цінними паперами. Кожного вівторка на нашу вулицю приїзджала машина з дуже смачним хлібом, на неї всі чекали. Я намагалася шукати у всьому позитив, щось гарне, проте, обставини це забороняли!

Одного дня…22.08.2015 сталося те, чого я так боялася: нам влучили в квартиру. У той час ми були вдома. Я сиділа у ванній кімнаті, читала книжку, намагаючись відволіктись від пострілів, а моя мати поралась  на кухні.

Хвилина... сильний шум, задрижала підлога, з-під дверей почав підійматися пил... багато пилу. Я тремтячим голосом гукаю: «Мамо»,  але не чую відповіді. Тоді моє серце завмерло, дихати стало важко.

У стані шоку і страху я відчиняю двері, і мої очі…, важко було щось розгледіти, адже стояв туман. Я побачила матір, вона сиділа на підлозі, ВОНА БУЛА ЖИВА!!! Все інше на той момент не мало ніякого значення! Снаряд знищив все: шпалери, меблі, одяг... Стіни в уламках. Це був страшний для нас день!

У десять років : мої очі – бачили вогонь пожеж, мої руки – тримали залишки зброї, мої ноги – ходили по витраченим гільзам, якими було встелено подвір’я, моє серце – відчувало біль!

Сьогодні – все позаду, але ніколи я про ті часи не забуду! Для мене мир – це життя, це спокійний подих, це можливість жити без страху смерті, спати вночі і не просинатися від кожного шороху!

Мрію про те, аби люди прагнули миру в душі, в  сім’ї, в країні, в цілому світі!

В пам’яті день...

Один день... який змінив моє дитинство і подальше життя...

Один день!