Рідне місто я не залишу ніколи. Кожна цеглинка будинку була викладена моїм чоловіком. Мені боляче все залишати якимось покидькам, які все можуть зруйнувати. Я досі не можу повірити в те, що Росія нас обстрілює. Я втратила онука, у нього залишилось двоє дітей. Вони постійно питають: «Де наш тато?». Я кажу,  що тато на небі. Найбільше мене шокує, що гинуть люди.

У Києві обстріляли дитячу лікарню. Як таке можна було зробити? У мене просто немає слів. Я все ж таки тримаюсь. Води немає, але в мене є колодязь. Ніякі труднощі мене не зламають. Коли летять «Гради», я біжу у підвал. Бувало, взимку рятувалась на вулиці в одній сорочці. Мої онуки приїжджають дуже рідко, бо у місті небезпечно. Я чекаю на мир та закінчення війни. Хочу, щоб всі були щасливими. Раніше люди раділи життю, відчували себе спокійно.