Біла Дарія, група М24 1/9, ВСП «Техніко-економічний фаховий коледж Дніпровського державного технічного університету»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Паламарчук Галина Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

День, що розділив життя всієї України на «до» та «після». У страшну ніч з 23 на 24 лютого росія вдарила та завдала підступного удару,  незважаючи на будь-яку мораль. Цей ранок назавжди закарбувався в пам'яті кожного українця. Для мене, тринадцятирічної дівчинки, шлях війни розпочався зі страшної несподіваної звістки. Увімкнувши телевізор, ми з мамою одразу побачили оголошення, що розпочалася війна. Спочатку я відмовлялася вірити у події навколо, тому попрямувала до школи. Наша вчителька сповістила всіх батьків, що заняття переносяться на невизначений термін. Тож я повернулася додому, не підозрюючи, що цей похід до школи  стане останнім для мене. Далі події відбувалися ніби в тумані, але зрозуміло було одне: як раніше вже ніколи не буде.

Невдовзі ми з родиною вирішили виїхати за кордон, в Польщу. Неймовірно важко було виїжджати за межі країни, що подарувала безтурботне дитинство, не знаючи, коли буде змога повернутися.

Та наша нація зможе згуртуватися в будь-якому куточку світу - і це я побачила на власні очі. У чужій країні я почувалася дуже самотньо, але підтримка від наших людей, що вже адаптувалися у Польщі, стала справжнім промінчиком тепла для мене. Незнайомі люди допомагали з житлом, продуктами, мовними курсами - усім, що могло б полегшити таке життя у новому сьогоденні.

Кожного разу, коли я зустрічала співвітчизників, між нами відчувалася невидима нитка єдності.

В один з днів, коли ми відвідували центр волонтерської допомоги для біженців, я познайомилася з дівчинкою мого віку. Вона здалася мені привітною та дуже відкритою, тому ми швидко знайшли спільну мову. Я почала розказувати їй про себе та ділитись історією свого перебування за кордоном, а вона, в свою чергу, також поділилася зі мною подробицями катастрофічних наслідків війни в її житті.

Вона була родом з Харківщини. Селище, де вона проживала з татом, мамою та маленьким братом, було окуповано майже в перші дні війни.

Бувало таке, що у селян не було можливості знайти  собі їжу. Люди помирали прямо в своїх хатах. Ця дівчинка розказала мені про ті моменти, коли мама притискала  до себе її та братика, заспокоюючи й рятуючи їх від пострілів. Довгий місяць вони знаходилися без можливості комунікувати з навколишнім світом, аж поки не побачили військових з українським стягом. Плакали від щастя усі, навіть маленькі діти. Розказуючи про події, дівчинка плакала, бо батько залишився в Україні. Для мене їхня родина стала справжнім прикладом мужності та стійкості. Я впевнена, що ця історія не є єдиною за період повномасштабної війни, але кожен, хто пережив щось подібне, заслуговує бути почутим та підтриманим. Живучи за кордоном, я почала краще розуміти, що робить нас справжніми українцями.

Попри колосальну підтримку від оточуючих, через два роки війни ми вирішили повернутися на Батьківщину. Здавалося б, що ми вже адаптувалися, проте думка про «справжній дім» не полишала нас ні на мить.

Я розуміла, що повертаюсь не лише  до свого минулого, а до нових реалій, де кожен мешканець став частиною боротьби за незалежність всієї України. Думаючи про своє місце в звільненій від ворога  країні, я вирішила піти у коледж, щоб здобути хорошу освіту та стати гідним фахівцем.

Моя найголовніша та найбажаніша мрія - жити у вільній Україні, де діти ходять до школи без страху, а батьки планують майбутнє для себе та своїх родин із впевненістю у завтрашньому дні.