Мені 33 роки, працюю, у мене двоє дітей. Ми з села Покровського Нікопольського району Дніпропетровської області. Зрозуміло, в перший день війни у мене був шок. Ми не знали, що робити.

Спочатку люди все скуповували. Ми також усе необхідне закупили і спустили в погріб у своєму домі. Потім, коли холоди почалися, були проблеми зі світлом. Не стало світла – і не було опалення, тому що мотор не працював у котлі.

Найбільше мене шокували втрачені людські життя.

Ми виїхали в місто Покров, це зовсім поруч. Я їжджу на роботу в село щодня. Живу в такому стані… Навіть не можу пояснити... Апатія, вигорання, якийсь стан незрозумілий. Війна негативно вплинула, звичайно. Стараюсь на дітей відволікатися, щось із ними вчити. 

З того, що бачу в новинах і по телевізору, розумію, що війна закінчиться нескоро. Кажуть, що буде затяжна. Сподіваюся, майбутнє буде щасливим. Хочеться жити вдома. Хоч це й село, але ми його любимо і хочемо тут жити.