Ми зі Слов’янська. У мене двоє синів, чоловік. Переїхали у Дніпропетровську область, бо неможливо було витримати всі ці вибухи. Тепер чекаємо, коли все закінчиться і настане мир. Отримуємо допомогу в ЦНАПі. Дуже тяжко. Переживаю через те, що мати моя там залишилася, виїжджати не хоче.

Ми виїхали ще в березні, бо бачили, що там уже небезпечно. Ми не чекали, поки буде таке лихо, як зараз у людей, коли в них домівки руйнуються. Найважче було виїхати зі своєї хати. Ми не знали, куди їдемо, де будемо жити, та й коштів особливо не було.

Усе це дуже тяжко. Ти їдеш кудись і не знаєш, що тебе чекає попереду, але життя – найважливіше, про що люди мають думати.

Тут нам люди допомагають. Коли щось потрібно, звертаємося до людей, і вони не залишаються осторонь. Хоча й таке горе в нашій країні, але люди об’єднуються і допомагають, хто чим може. І фондів багато, які надають допомогу. Чоловік знайшов роботу, а я поки що не працюю.

Ми не знаємо, коли війна може скінчитися. Хай би швидше закінчувалася, щоб ми могли повернутися додому. Уже й діти додому хочуть, і ми, тому чекаємо на перемогу.