Ми з Маріуполя. До війни жили добре, все було гарно і прекрасно. В ніч на 24 лютого я не спала. Ми жили в мікрорайоні Східному і чули, як наближалися вибухи до нас. Виїхала у перший же день разом із чоловіком, бо йому потрібно було виїжджати у зв’язку з роботою. 

Коли ми виїжджали до Запоріжжя, на трасі було дуже багато транспорту. І коли ми під’їжджали до Оріхова, то недалеко від нас стали прилітати снаряди. Ми вибігли з машини, полягали, перечекали, поки закінчиться обстріл, а тоді поїхали далі.

Ми не зіткнулися з труднощами, просто важко було покидати домівку. У нас був кіт, але він залишився там. Ми просто не думали, що так надовго поїдемо.

Мої батьки і сестри залишилися в Маріуполі й сиділи в підвалах до кінця березня. Важко було потім забрати їх із Росії, бо їх примусово вивезли туди. 

Але ми за допомогою волонтерів вивезли їх до Німеччини. Волонтери купили для батьків квитки, оплатили дорогу, і зараз батьки разом зі мною в Німеччині. А мій чоловік на війні. Ось так нас війна торкнулася.

Ми віримо в наші Збройні сили. Мені б хотілося, щоб якомога швидше скінчилася війна, і чоловік повернувся живим і здоровим.