Валерій Малішевський вижив в окупованій Бучі.

Коли в місто зайшли російські війська, почалося справжнє жахіття.  Мародерство, знущання над мирним населенням стало новою нормою. На його очах горіли багатоповерхівки, та гинули ні в чому не винні люди. 

У перший день війни мені подзвонив син ранком, десь в 5 годин і сказав, що почалася війна. Я так предчувствував, що буде, тому що такі були… що це можливо. І я вже почув…

Я ранком встав, пішов в магазин, щоб купити їжу, і коли вертався назад з пакунками харчів, пролетіло два. Я думав, що літаки, такий гул, як від літаків, і потом зразу через кілька буквально там секунд 10-15 були два взриви в Гостомелі.

Це пролітали, оказується, ракети. Вже потім зрозумів: вже почався бій за Гостомель. Тут були, підлітали їхні літаки, вертольоти. Я там з 9-го етажа наблюдав, дивився, дуже все було страшно. Росіяни зайшли 4 березня, а це було 12 березня. І коли ми проходили, там церква є по Вокзальній, недалеко від кооперативу, і там нас зупинили ще один раз, зупинили вже другий раз, і я замітив: там їхній стояв міномет, закопаний між домами і церквою, і він стріляв в сторону Гостомеля, і вони там окопувались. І я замітив, як там одна людина гола, роздягнута, прив’язана до дерева була – ото було тоді вже страшно. І коли ми пішли туда машину забирати, а їхній БТР там їздив, виривав двері, ворота, короче, грабили машини.

Грабили, вибивали двері, короче, наша машина вже там побита стояла. І коли ми підійшли, там один вийшов росіянин, видно, що найомник такий з борідкою, з автоматом, спитав: «Ви чого тут ходите?» Ми кажемо: «Ми хочем машину забрати». А він каже: «Лучше уходьте, бо ви тут нічого не заберете». І на виході нас спинив ще там… Ну тут багато було азіатів у них, росіян, да, азіат спинив.

Ми крикнули йому: «Пропустіть!» Він хотів нас настирливо зупинити, но він сказав: хай ідуть, і всьо, ми пішли. І я вже поняв, що треба звідси виїжджати.

Коли йшов через парк, я тут собирав цей,  гіллячки для того, щоб палити там – розпалювали на подвір’ї, готували їжу. Тут вони в сауні, тут їхня… тут вони ночували, і мене тут спинили тоді, коли я йшов. Підізвав мене, каже, до стінки став – я став до стінки; роздівайся – роздягнув мене, обернувся, подивився, що в мене нічого немає, татушок ніяких – всьо іди. Потом приходили до нас у квартиру, вони робили обхід, дивилися, хто ще живе, хто ще є. От тоже була в мене така мисль: дивилися хто є, щоб уже прийти конкретно, не вибивати двері, а… жили напроти нас, вони підпалили той же будинок, там згоріло два під’їзди, а два залишилося, вони там жили, ночували. Ранком вони виходили, виходив зразу снайпер, дивився по вікнах, обдивлявся. Потом вони виходили, кучкувалися за будинком, ховалися, під’їжджав їхній БТР, і вони туда заскакували і їхали.

Ми їхали 13 березня, ми случайно узнали, що буде евакуація. І я пішов в лікарню, взяв крісло-каталку, щоб бабушку посадити, і зібралися всі, які тут були знайомі, і ми побігли прямо туда. От вже лежали коло «Новуса» кілька людей вбитих лежало, короче, ми бігли там.

Там лежали, на п’ятачку, тоже лежали люди побиті, ну вбиті люди лежали, мирні, ніхто їх не підбирав, тому що людей тут практично дуже мало лишалося.

І ми прийшли туда, там тоже нас було мало, і буквально через пів години приїхали автобуси, і ми, слава Богу, що зразу в автобуси. І коли ми приїхали, добралися до блокпоста українського, автобус весь плакав від того, що доїхали. Нас привезли в Київ на вокзал, там нас нагодували, і я поїхав в Вінницьку область, а остальні поїхали на Закарпаття. Я повернувся уже в травні місяці сюда. Проходжу коло «Новуса» – я вспоминаю, що там люди лежали вбиті. А потім відео скільки дивився. Фото дивився. А потім узнаю, що… ну я розумію, що наш будинок чудом вижив, що його так не розграбили, як остальних.

Помню, як проходили коло церкви, і там копав трактор канаву. Я думаю: «Чому він копає? Війна ж іде, а він копає?» А потом в лікарню… Коли ми приходили в лікарню там їсти приносили медсестрам, тому що вони постоянно там були, вони сказали, що там хоронять людей. Тоді ще збирали, це ще в началі березня було, збирали ще. Це те, що було. І я зрозумів, що тут страшно лишатися. Треба, щоб закінчилась війна і пройшов якийсь певний час, щоб це все забути, щоб все це вернулося на… Я думаю, що це все не вернеться так, як колись було.