Я живу вдвох з чоловіком. 24 лютого ми були вдома, зателефонувала дочка о пів на шосту ранку і сказала, що почалася війна. Ми навіть не думали, що таке може статися. Потім обстріли стали все сильнішими і сильнішими.

Дочка жила у приватному секторі біля автовокзалу. Спочатку біля них влучив один снаряд – зруйнував гараж, почалась пожежа. Перед тим ми варили їсти на багатті. Не було ні тепла, ні світла, ні води, ні газу. Над нами літали російські літаки, які прямували у бік Азовсталі. Нам було дуже страшно. Ми не знали, куди ховатися.

Ми з чоловіком жили на Кіровському масиві. Бомба прилетіла прямо під під'їзд у дев'ятиповерхівку. Вилетіли шибки у всьому будинку і в нашій квартирі. Було дуже холодно. Ми спали одягнені і взуті, укривались ковдрами, але нам це не допомагало. Щоночі чули гудіння літаків. Ми ховалися, вибігали. З нами були сусідські діти і чоловік з інвалідністю, якого ми з собою водили.

У доньчин будинок було влучання. Він був зруйнований вщент, залишилися одні стіни. Все згоріло: і документи, і дипломи, і машина.

Ми самі евакуювалися. Сусіди взяли нас до себе у машину без речей. Як стояли, так і виїхали. Ми ледве-ледве доїхали до Урзуфу під обстрілами і бомбардуваннями. Там прожили десять днів і переїхали у Дніпро до своїх родичів. Тепер тут мешкаємо.

У нас був алабай, але ми їхали чужою машиною і взяти його не змогли. Випустили його на волю. Залишили йому їжу і поїхали.

Коли чуємо вибухи, нас починає тіпати, аж допоки не вип'ємо ліки. Ми постійно перебуваємо у стресі. Хіба можна забути пережите!

Ми очікуємо на закінчення війни вже незабаром. І хочемо повернутися у Маріуполь, хоч і нікуди.