Моя історія страшна. Повідомлення про війну мене розбудило о сьомій годині ранку 24 лютого 2022 року. У мене тяжкохвора дочка, у неї проблеми із психікою. Ми жили біля заводу Азовсталь, його щоночі бомбили.

В один із днів наш будинок загорівся від влучання снаряду. Двері нашої квартири заклинило, довелося витягувати решітку і вилазити через вікно. Ці події у мене весь час перед очима. Я не сплю ночами. Я не взяла з собою нічого: ні ложки, ні виделки, ні документів.

Війна мене шокувала. А найбільше - що я могла згоріти у будинку. Перекриття у нас були дерев'яні, від будівлі нічого не залишилось. Ми б могли померти там, усередині, як і багато інших маріупольців. Бог мене врятував.

Потім ми пішли в інший будинок. По воду ходили щодня за два кілометри з тачкою із хворою донькою. Газу не було. Потім через три місяці купили балон і ним користувалися. Їжу готували на багатті. Я пройшла пекло.

Ми заплатили великі гроші за евакуацію. Священник допоміг знайти для нас машину. У нас же не було жодних документів. З Дніпра приїхала машина і нас забрала. За нас двох заплатили 24 тисячі гривень. З хворою донькою було дуже складно, це психічно нездорова людина. Проблем у дорозі не було жодних. Нас скрізь першими пропускали. Гроші все вирішили.

Зараз я ходжу до церкви, молюсь.

Мій знайомий, який нас вивіз, військовий. Він запевняє, що ми розіб'ємо окупантів. Але я не уявляю, що повернусь у свій Маріуполь. У мене там нічого не залишилось. Дві квартири повністю розбиті. Все згоріло. Я туди тиждень ходила, дивилась.