У лютому 2022 року мій чоловік пішов добровольцем до ЗСУ. Щоб родина була в безпеці, він відправив мене з дітьми до м. Луцьк, Волинська область. Ми покинули свою домівку і поїхали на чужину. Весь цей час діти майже не бачать батька, бо він рідко має можливість приїхати у відпустку. У місці, де ми живемо, постійно лунають тривоги. Донька не може отримувати навчання, яке потребує, на кожну тривогу реагує дуже схвильовано, боїться і стає скутою.

У перший день війни я зранку повезла чоловіка на роботу о 7 годині. Повернулася додому до дітей, а на вулиці вже було чути вибухи. Чоловік подзвонив і повідомив, що почалася війна, на його роботі в ДТЕК усі були в бойовій готовності. Через два дні я почала волонтерити - шити військовим розвантажувальні жилети та сумки під РПГ. Продовжую волонтерство і зараз: шию захисні зимові костюми білого кольору "клякса", антитепловізорні чохли на старлінки, чохли на антидронові пушки. Усі моделі розробляю разом із друзями-волонтерами. Донька допомагає у зборці виробів.

Повідомити дитині було дуже важко, особливо сказати, що батько пішов на фронт. Перший тиждень вона замкнулася в собі.

Найстрашнішими були моменти, коли я почула перші вибухи і звуки літаків, що летіли низько - коли чоловік 28 лютого сказав, що йде воювати, коли повідомив, що треба залишати дім, і коли я отримала звістку, що він поранений.

Зараз чоловіку важко переносити розлуку з родиною, а нам важко бути без нього, як раніше. Мої батьки далеко, я дуже сумую за ними.

З гуманітарною катастрофою ми не стикалися.