Клубань Ілля, 10-а клас, Харківський ліцей № 164

Вчитель, що надихнув на написання есе — Карачарова Ольга Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Чи знав я, що таке війна? Звичайно, я чув про неї від своєї прабабусі. Вона і досі з великим болем згадує Велику Вітчизняну війну, бо саме тоді втратила свого батька. Він загинув… І все подальше життя прабабуся жила лише з мамою.

Безперечно, я дивився фільми про війну, читав про неї, вивчав її на уроках історії. Але ніколи б і подумати не міг, що житиму під час війни, що буду її очевидцем.

Зізнаюсь, не вірив, що в XXI столітті можливі війни. Здавалось, що у всіх людей є стільки особистих і болючих історій, пов’язаних із війнами, що всі робитимуть все можливе та неможливе, аби більше ніколи не проливалася кров, не сиротіли діти, жінки не ставали вдовами. Але ні… Світ став жорстоким… Світ збожеволів!..

Споконвіку масними очима дивилися на нашу Україну підступні сусіди, плюгавим язиком облизувалися. І голосом, що нагадував то собачий гавкіт, то шипіння змії, наказували своїм ордам йти на родючі землі, пишні сади, співучий народ хлібопашців. Тому, мені все частіше на думку приходять слова Володимира Винниченка: “Бути українцем - це значить бути постійно в стані доказування свого права на існування”.

І знову сусід… Майже брат… Жах…

Ранок 24 лютого… Мозок відмовляється згадувати. Але все ж… Цей ранок був жахливим, ба більше - неочікувано-розгубленим для всієї моєї сім’ї.

Ми з Харкова, із пораненої Салтівки, тому відчули на собі чи ненайперші ті страшні вибухи. Спочатку, спросоння, на мить здалось, що це феєрверки. Смішно… Які феєрверки о 5 ранку? Але так, принаймні, хотілось думати. Та ні… За мить ми з молодшим братиком і батьками все зрозуміли і почали похапцем збирати теплі речі і бігти в укриття до знайомих. Нас було декілька сімей. Весь день і ніч ми були разом. Мама міцно обіймала нас з братом. А тато… У погляді мого тата я побачив розгубленість, тривогу. Та вже через деякий час в ньому говорила зібраність і впевненість. Було прийняте єдине правильно рішення, що треба їхати з міста, бо необхідно рятувати сім’ю.

На наступний день ми сіли в машину і поїхали. Їхали з невимовним страхом. Довкола гучні вибухи, дим, крики, паніка…

Ніколи не забуду слова моєї мами, коли ми, перелякані та схвильовані, їхали в машині. Вона, із повними сліз очима, сказала нам з братом:

“Діти мої, якщо раптом зі мною і татом щось станеться, тримайтеся разом і завжди, чуєте, завжди, будьте людьми!”.

Бути людиною… Це слово дуже непросте. Для мене це: мати совість, добре серце, повагу до інших, вміти допомагати, підтримувати. Все найкраще вкладено в слові “людина”. Ми ж, особливі люди - українці. Ми - міць, ми - сила, ми - воля! І “поки людина не здається, вона сильніша своєї долі”, - Еріх Марія Ремарк.

Ми, українці, я впевнений, не маємо просто існувати. Ми маємо жити, жити по-справжньому… І, в жодному разі, не опускати рук.

Так і ми з сім’єю перебралися зі сходу на захід нашої країни, в місто Луцьк. Невеличке, але затишне місто. Воно зустріло нас теплими обіймами. Ми почали знайомитись із тутешнім життям, вивчати нову місцевість, знайомитись, дружити, знаходити сили для розвитку. Тут, несподівано, відкрився мій талант до малювання, якому я почав приділяти багато уваги.

Городяни нам простягали руку допомоги, огорнули любов’ю. Це так зігрівало душу!

Нам допомога прийшла одразу. А нашій країні? Коли буде достатня допомога для нашої держави? Коли світ, нарешті, схаменеться?

“Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути”, - писала про нашу неньку Ліна Костенко. Як влучно. Як правдиво!

Тепер розумію, що таке війна. А краще б не знав!

Війна катує, війна виснажує, війна руйнує. Ця бездушна і безжальна істота забирає мрії, забирає долі і життя. Разом з цим, вчить бути терплячишим, витривалішим. Вчить цінувати тих, хто поряд. Вчить не здаватися. Адже, як говорив відомий митець Олександр Довженко: “Ми б’ємось за те, чому нема ціни в усьому світі - за Батьківщину”.

Тому я вірю… Вірю в те, що ми повернемось додому, що мрії наші здійсняться. Вірю в тих, хто не чекає на манну небесну, а наполегливо працює задля перемоги. Вірю в українців, не хохлів. Вірю в мудрість народу!

І як не згасне сонце, так не згасне і вогник Надії, бо є Віра в сили України, бо є Любов до неї!