Під час обстрілів Гірське надовго залишалося без води, і Тетяні Веренич було складно забезпечувати і себе, і стареньких батьків. Крім того, доводилося їздити на роботу до школи, адже дистанційного навчання тоді ще не було.

Про те, що у Гірському почалося бомбардування, мені телефоном повідомила подруга. А я на той час була у Лисичанську. Звісно, я одразу повернулася додому.

На щастя, наш будинок не постраждав. Вся наша вулиця Дружби вціліла, а от на Українській багато будинків пошкодили.

Я працюю у школі у Новоіванівці, під Гірським. У нас тоді ще стояли старі вікна, і шибки сильно деренчили. Снаряди падали за півтора кілометри від школи, і здавалося, ніби стеля відривалася від даху. Але в саму будівлю не влучили.

Учнів ми відправляли додому, а вчителі — хтось у відпустці був, хтось працював. Тоді ж ще дистанційки не було. Я постійно працювала. Зарплату нам платили.

Були тривалі перебої з водою, іноді — протягом десяти днів, це було важко.

У мене вдома двоє батьків похилого віку, тому треба було воду доставляти будь-яким чином. Нам її возили з криниці, люди стояли в чергах — набирали воду та носили додому. А газу у нас у Гірському і досі немає, ми не газифіковані.

Зараз я мрію лише про світле, мирне майбутнє та про благополуччя в родині.