Сергій Миколайович зіштовхнувся з нестачею ліків, які довелося добувати різними шляхами. До того ж складно було жити в постійному страху. 

Війна почалася стрімко, нам довелося звикати до вибухів, до пострілів. Дійсно страшно ставало тоді, коли було тихо. Ми виїхали в Запоріжжя, але інколи навідуємося і додому.

Вирішили виїжджати, коли через дорогу від нас вибухнув снаряд: уламками побило забори, будинки. Ми виїхали на власному транспорті. Наше село не окуповане, після нас вже починається сіра зона.

З ліками було погано. В мене немає щитоподібної залози, тому медикаменти мені конче необхідні. А їх на той час не було ніде. Спочатку дружина щось замовляла де могла, а потім у Запоріжжі знайшли небагато. Вода у нас своя була – з колодязя, зі світлом було більш-менш.

Зараз ми орендуємо квартиру разом з найменшим сином. Роботи поки немає.

Чесно кажучи, мені мало віриться, що війна швидко скінчиться. Росіянам потрібен Донецьк та південь, а ми не можемо це віддавати.