Мати Анни залишалася у Гостомелі перші два тижні війни, на 15-й день їй вдалося вибратися. Щоб вижити, доводилось йти на контакт з росіянами, спілкуватися з ними, ховати сім-карту й телефон. Мати Анни – справжній боєць, та коли виїжджала з міста і побачила весь жах, що відбувався на вулицях, вперше розплакалась.
Моя мати вибралася на 15-й день під обстрілами та бомбардуванням у Гостомелі. І що, ви думаєте, вона робила там, окрім сидіння дві доби у погребі, коли було неможливо… після того, як до неї вломилися вперше окупанти, та після того було найгарячіше?
Вона рахувала танки та запам’ятовувала, в якому напрямі вони їхали (та які саме) і розглядала деталі: що в них та як. Жаль, в неї не було ні телефонного зв’язку, ні чіпу мозкового трансмітера, щоб зливати нашим всю інформацію.
Вона аналізувала напрямок ударної хвилі, що вона руйнує не найближчі будинки, а йде через верх і рушить будинки трохи на відстані. Так, її профдеформація конструктора-авіашасіста працювала і тут, в її 73 роки, у надзвичайних умовах.
Вона дивилася на свої розбиті вікна та робила висновки, що їх треба клеїти не тільки по склу, а заводити стрічку на саму раму.
Ще вона вивчила поведінку тих чи інших: хто чіпає, а хто ні, хто нахабний та рушить все, хто відчуває людей, навіть коли не бачить, хто взагалі не знає, куди сховатися від усього того.
Вона надягала голубе пальто, щоб бачили, що «баба», та йшла на перемовини. Щоб не крушили людям-сусідам вікна та двері, бо все можна просто відкрити: там просто старенька жіночка не чує. Або що там малі діти. Або ще щось.
Норовила щось запитати – у відповідь мовчання. Тоді питає:
– Вы по-русски разговариваете?
– (смеются) Да.
Або з молодим хлопченям, який їхав на навчання, а опинився тут:
– Ваш президент – урод и маразматик.
– Ну да.
Каже, що коли вони чують, що з ними розмовляють російською, вони начебто трохи м’якшають і краще йдуть на контакт. Тому вона це рекомендує усім, хто хоче вижити в складній ситуації.
Розібрала свій телефон на частини, заховала сімку, щоб не було видно геолокацію. І коли в неї хотіли [відібрати] телефон, сказала, що вже немає. У інших сусідів позабирали телефони. Не завжди це вийде, але все ж таки...
По дорозі на Київ, коли бачила Гостомель своїми очима, що з ним зробили, вперше плакала за 15 днів.
А коли дізналася по приїзді про сина, що наразі на фронті, то жах! Нікому не побажаю ні відчувати таке самому, ні бачити.
Але моя мама ще той боєць.
Мій брат – ще той миротворець, навіть коли з автоматом, згуртовує навколо себе та генерує любов та підтримку.
Нехай скоріш все закінчиться, всі зустрінемося живі, раді, щасливі та повністю вільні.
P.S. Забула додати. Вона, щоб відволіктись, почала писати роман про війну.
Два дні поспіль:
– Може, Сашко (син) візьме трохи людей у полон та вони поремонтують будинок…
Історія з відкритих джерел.
.png "Імена")
