«Коли я чую звук гелікоптера, мені стає страшно»

Суббота Анастасія, 14 років, Красноармійський НВК, с. Новоселівка

Весна 2014 року. Почали занадто низько, і часто літати вертольоти, по селу щодня проїжджали колони воєнної техніки, я вперше побачила БТРи та танки.

Нашою з сестрою розвагою було рахувати їх… А потім почали багато стріляти. І тоді вже стало дуже страшно. Особливо я перелякалася, коли край нашого городу впала граната.

Я в цей час була в будинку разом з батьками. Взірвалося так, що аж вікна затряслися. Я думала, що скло не витримає. А потім за нашим селом збили вертоліт, також був сильний вибух, і ми бачили багато диму на небі.

Коли дуже гучно було чути вибухи – ми ховалися у підвалі. Вночі туди спускатися було страшно.

Одного дня я разом з дідусем і сестрою йшла до бабусі; повз нас їхали БТРи. Один з них зупинився. Вийшов високий військовий у формі з автоматом. Ми злякалися, бо не знали, чого очікувати. Він підійшов до нас та насипав велику жменю цукерок, а дідусю дав сигарети.

Я зраділа, коли ми перестали чути вибухи та постріли. Довгий час не було видно вертольотів. Та й досі, коли я чую звук гелікоптера, мені стає страшно.

Я розумію, що війна не скінчилася, що вона й досі йде, але вона вже далеко від нас. Я чую про війну тільки по телевізору. Але ті дні й досі в моїй пам,яті.

Війна – це жах, сльози, біда. Я хочу жити без війни. Дорослі, зупиніть її; хай над нами світить сонечко, хай не буде сліз і усі будуть щасливі!!!