«Коли обстріляли пункт видачі гуманітарної допомоги, стало страшнувато»

Служба соціального захисту в Авдіївці працювала, не дивлячись на обстріли. І навіть в евакуації, попри особисті проблеми, співробітники продовжують допомагати землякам

Я перебуваю в Кіровоградській області, місто Світловодськ. Приїхали ми сюди з міста Авдіївка Донецької області разом із дорослою дитиною. Вона закінчує в наступному році Харківську ветеринарну академію. Ще зі мною приїхали літні батьки, 83 та 82 роки, але тато, на жаль, помер у лютому цього року. Поховали його тут, у  Світловодську. Забрали з собою і собачку, що жив у дворі батьків, і ще один собака залишився зі мною. В мами хвороба Альцгеймера.

У 2014-15 роках ми виїжджали перший раз на евакуацію в Київську область з чоловіком і донькою, а батьки відмовились і залишалися в Авдіївці. Зараз ці наслідки дають про себе знати. Лікарі кажуть, що це підірвали здоров’я ті випробовування, які вони принесли з 2014 року. 

Коли в 2022 році почалася нова хвиля і ми побачили ту інтенсивність, з якою все почалося, теж було важко і страшно. Але вони знову виїжджати не хотіли. Дитину з чоловіком я відправила до Покровська Донецької області - трішки подалі, а сама залишилась у міст. Я працівник управлянні соціального захисту населення. 

Ми займалися евакуацією людей похилого віку і людей з інвалідністю, видачею гуманітарної допомоги - пакували і відносили до тих, хто не мав змоги прийти. Коли обстріляли пункт видачі гуманітарної допомоги, стало страшнувато, та ми мали працювати далі. 

Батько дуже захворів: двостороння пневмонія і ковід. Те, що я колола, йому не допомагало. Ніч була страшна - дуже сильно обстрілювали стару частину міста. Вночі було, як вдень, від вибухів та пожеж, від того, що горіли будинки.  Батько лежав з височенною температурою, і було неможливо ні викликати лікаря, ні самій щось зробити, щоб йому стало легше. Лікарня наша вже не приймала на той час людей. Потрібно було виїжджати або в Мирноград, або в Покровськ, щоб проходити лікування. 

Наступного дня мій друг погодився вивезти нас до Покровська. Там ми пару днів побули, а потім повернувся мій чоловік. Він теж займався евакуацією людей, на той час він вивозив родину до Черкас. Як тільки повернувся, вивіз нас в Кіровоградську область. Сюди моя свекруха з Авдіївки переїхала ще у 2015 році. Вона знайшла нам тут квартирку, ми її відмили, та поки що так і живемо. Чоловік працює в Києві, по службі зайнятий, а я тут з мамою,  дитиною та собакою. Продовжую працювати дистанційно, біля ноутбуку цілими днями.

У нас два телефони гарячої лінії, вони працюють вже другий рік. Доводилось допомагати людям евакуюватись, знаходити житло. Для нас це – буденність. 

Ми думали, що ось прийде осінь - і будуть якісь маленькі кроки, щоб ми повернулися додому навесні 24 року. Але все затягується, і поки що немає такої надії. Все одно ми сподіваємося, що повернемося і будемо підіймати громаду, допомагати людям і якось відбудовувати своє місто. Це  буде дуже важко, я розумію, але ми повинні жити сьогодні, себе трішки підтримати і дітям залишити спадщину більш-менш нормальну. 

Головне - повернутись додому і відновити життя в нашій громаді. Зрозуміло, минулого життя вже не буде, а буде нове, буде інше. Хочеться, щоб все було спокійно і тихо. Важко, але щоб без війни.