"Коли нам вдалося евакуюватися, я взагалі не розмовляла"

Я з Дніпра. Одна виховую чотирьох дітей. Переїхали в Маріуполь, купили там дім, зробили ремонт. Ми жили біля залізничного вокзалу. Коли розпочали бомбити, залишалися вдома. До кінця не вірили, що такий жах буде коїтись.

А потім ми втекли в підвал і додому вже не повернулися, тому що окупанти наш дім повністю знищили. Ми залишилися взагалі ні з чим. Згодом виїхали до Івано-Франківська. Тут нас поселили в гуртожиток, поки ми трохи прийшли до тями. Так і залишилися тут жити. Діти навчаються онлайн. 

З початком повномасштабної війни, я не вірила, що це все - надовго. Тому й сиділи далі. А потім обстріли все наближались і наближались. А одного ранку я прокинулась від такого вибуху, що вилетіла з ліжка. І люди з нашої вулиці почали тікати. Ми всі думали, що пересидимо в підвалах і повернемося, але вже не повернулися. На Слобідку до моря повернутися вже було неможливо.

У Маріуполі були всі дуже дружніми. Спочатку годували дітей, а потім уже те, що залишилося, самі їли. А взагалі було дуже страшно.

Я дуже хвилювалася за дітей. Коли ми виїжджали, танк прямо на мене наставив дуло. Їхали довго: то в лікарні ночували, то у жінки однієї. Дорога була складною. У мене був такий психологічний стан, що мені постійно здавалося, що літають ракети. Зупинилися в Івано-Франківську не знаю чому, у мене тут нікого немає. 

Я взагалі не розмовляла, коли приїхала до Івано-Франківська. Не хотіла ні з ким говорити. За ці місяці уже трохи відновилася. Ходимо до психолога: і до дитячого, і дорослого у ЯМаріуполь. В Івано-Франківську взагалі багато гарних людей. 

Я залишилася на вулиці з дітьми. У нас нічого немає. Зруйнували все. Ні одягу не взяла, нічого. Добре, що нас поселили в гуртожиток безкоштовно, допомогу дали. Зараз виживаємо. Не знаємо що далі робити. Я намагаюсь підробляти. Нам обіцяли надати житло, але так і не дали. 

Я живу одним днем, а далі - не знаю. У мене таке враження, що війна ніколи не закінчиться.