«Коли виходимо в город, аж ноги підкошуються – так сильно стріляють»

Літали літаки і було страшно. Я не пам’ятаю, де я була, по-моєму, на роботі. Обстріл був недалеко від нас, там горіло поле. Було моторошно. Обстріл був о п’ятій годині вечора. Усі люди були на вулицях селища і трапився обстріл. Впало в нас у дворі, у кварталі Молодіжний, усе скло в нашому стоквартирному будинку посипалося. І так по всій окрузі. І в двоповерхових, і в приватних будинках. Тоді було дуже багато постраждалих. Діти були налякані. Син знаходився на футбольному полі, він прибіг і каже: «Мамо, усе блищало, не знаю як». Коліна в нього були роздерті.

Доступ до комунікацій був постійно. Якщо чогось не було, то зразу усували. Часто падало на свинокомплекс, там і газ перебивали. А тут його не було, тільки коли був великий обстріл, а так більш-менш нормально.

Коли стріляють, ми себе не відчуваємо в безпеці. Коли виходимо в город, аж ноги підкошуються – так сильно стріляють.

Не знаєш, куди себе подіти, куди бігти й що робити. Але ми вже звикли. Начебто стріляють десь далеко, а потім ближче – уже страшно, біжимо всі. У нас вікна відкриті, наприклад, діти гудуть, кричать, у дворах гуляють. Тільки починають стріляти – усі стихли, побігли по домівках.

Я мати-одиначка, отримувала гуманітарну допомогу від багатьох організацій, поки дитині не виповнилося 17 років. У нас невисокі зарплати, тому допомога була дуже гарною підтримкою для нас. Були і крупи, і хімія – різні порошки.

Через війну змінилося ставлення до життя. Ми живемо й не знаємо, що буде завтра. Живемо одним днем. Сьогодні день прожили, не стріляють – усе добре. Хочеться, щоб усе вже закінчилося. У селищі багато дітей, вони ходять у садочок, у школу, комусь потрібно вступати.