«Коли стріляли – я вмикала на всю гучність телевізор і так сиділа»

У 2014 році я ще їздила в Донецьк до своїх. Я там бачила, як стріляють. Їхала по Університетській в тролейбусі, і біля будівлі обладміністрації люди стояли зі щитами. У мене знайома, зубний лікар із Москви, навпроти обласної прокуратури знімала квартиру, говорила: «Напевно, буду виїжджати. Починається стрілянина, ми боїмося...». Вони виїхали. Із середини 2014 року я вже в Донецьку не була.

Ми до цих пострілів навіть звикли, хоча до цього не можна звикнути. Я постійно займалася скандинавською ходьбою, ходила по стадіону. Якось дивлюся – хлопчаки, може, третій, четвертий клас, кажуть: «Ой, присядьте, лягайте!». – «А що це за літачки?». – «Це не літачки, це ракети!».

Потім дуже близько біля зупинки дивлюся – просто над головою, нижче дерев пролетів безпілотник і піднявся вгору.

Я, щиро сказати, жодного разу не була в нашому підвалі. Кілька днів тому я сказала: «Хоч покажіть мені, проведіть екскурсію, тому що постріли й зараз тривають». Але не так, як було. Я подивилася, а там і крісла, і ліжка, і дивани, і столи. У підвал не ходили лише кілька людей. Я вмикала на всю гучність телевізор, стріляли – ну й добре. Мій новенький балкон не зачепило.

Бували перебої з водою, я робила запаси. Було таке, що кілька днів не було світла й газу, коли снаряд влучав у газову трубу. Потім приїхали, усе налагодили.

Дивне якесь відчуття, але я не відчуваю, що все закінчилося. Хоча зараз і перемир’я. Все одно йдеш і чекаєш якийсь підступ.