«Зараз живемо одним днем»

Я була вдома, коли все це починалося. У мене тоді була одна дитина, в травні їй виповнилося чотири роки. Я тільки поклала дитину, коли почав літати літак, це було пізно ввечері. Ми переживали за дитину, тому чоловік нас відразу ж вивіз із селища. Але ненадовго, нас не було всього місяць. Ми поїхали на машині в Артемівськ [Бахмут], а вже звідти на автобусі поїхали до брата в Запоріжжя.

Наш будинок постраждав в 2017 році. Я тоді була в пологовому будинку з другою дитиною, а старший син перебував з дідусем і бабусею.

Війна дуже вплинула на нас у фінансовому відношенні. Я не працювала, тому що я інвалід. У мене група, мені не можна працювати, міняли тазостегновий суглоб.

Звичайно, все змінилося через війну. Погляди і цілі стали іншими. Раніше ми жили, щось планували, а зараз живемо одним днем, думаємо, як завтра прогодувати дитину. Працює тільки чоловік, я на групі, отримую 1700 гривень. Нам цього не вистачає. Ми отримували грошову допомогу, тоді вона добре допомогла. Я якраз народила другу дитину.

В безпеки себе досі не відчуваємо. Мріємо, щоб ця війна закінчилася, щоб все було, як раніше. По-моєму, про це мріє кожен. У мене померла тітка, а я навіть її не провела; вона жила на тій стороні, а туди ніяк не можна дістатися.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/