«Коли не стріляють, тоді страшніше»

Снаряди розривалися поряд із будинком, вилетіли вікна, посипалося скло. У сусіда зірвало з петлі металевий паркан і винесло просто на подвір’я. Як завжди під час обстрілу буває? Було «весело». Ми ховалися в льоху. Я свій будинок не залишав, діти розбіглися, а я сидів удома. Я вже пенсіонер, мені сімдесят років. Дружина була зі мною, але зараз її немає, померла.

Найбільше запам’яталося, як сусідові в груди влучив снаряд і розірвав його на шматки. Його ховали в кульку.

Нервова система повністю розхитана. Під обстрілом лягали спати й не знали, встанемо чи ні. Потім я нікуди не йшов. Думаю, уб’ють – так уб’ють. Немає жодних сил будувати новий будинок. Я не виїжджав ні на один день, постійно був тут. Мій будинок дуже не постраждав, вибухи були вздовж вулиці.

Одна дочка з онуками вже повернулася, а інші діти поки не хочуть повертатися. У мене пенсія більш-менш нормальна, я щодо цього не страждаю. А так, звичайно, [місто] потребує [допомоги]. Є багато пенсіонерів, у яких пенсії лише по дві тисячі.

Ми вже до всього звикли. Коли не стріляють, нам страшно, що якось не так. Зараз знову воюють. Від мене фронт на відстані кілометра. Коли не стріляють, тоді страшніше, тому що не знаєш, чого очікувати. А коли вони між собою повоювали, тоді вже спокійно лягаєш спати.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/