Ми дуже вдячні Рінату Ахметову, що нас підтримував у важку хвилину. Якби не він, ми б не вижили. Ми вже пенсіонери, пенсії маленькі. Тому спасибі йому велике, що він нас не забуває. Ну що можна сказати? Тільки слова подяки.

Яке життя в нас? Нервове. Раніше було хороше життя, а коли сталося таке, усі зараз у зневірі, дуже важко. Як подивишся телевізор, що там робиться, то жах один. Живеш і трясешся, тому що нічого не знаєш про завтрашній день. Що з нами буде? Може бути, у нас взагалі не буде нічого? Не знаю.

... Це було одинадцятого липня, ми вже лягли спати. Була одинадцята година вечора. І раптом як почали «Гради» летіти! Ми не знали, що це війна. Вискочили на вулицю, дивимося, а «Гради» летять і летять. У нас місто маленьке, дуже багато людей було знищено, десятками вбито, тому що ніхто не знав. Усі вже лягли спати. І раптом таке сталося! Це жахливий день, його ніколи не забудеш (плаче). Ми не знали, куди бігти, що робити. Ніхто нас не попередив. Це страшно, не хочеться й згадувати про це (плаче).

І дах, і вікна у нас постраждали. Син живе тут, він вставив і вікна, і весь дах відремонтував. Сам будинок не дуже постраждав. А є такі будинки, які повністю зруйновані, і там неможливо жити. У мого сина теж дах постраждав – шифер був увесь побитий, і вікна всі полетіли. Але хоч стіни цілі, і за те спасибі. А є люди, які взагалі залишилися без житла. Повністю все розбите, там неможливо жити.

Дуже важко зараз жити. І ми якось змінилися, живемо від пенсії до пенсії. Мені син допомагає. Якби не він, я просто не знаю, як би виживала. Але в нього син дуже хворий, багато ліків потрібно. Через ці події в мого онука з’явилася пухлина в головному мозку, у нього жахливі напади, зараз усі гроші йдуть на його лікування (плаче).

Не відчуваю себе в безпеці, тому що постійно стріляють. І не знаєш, коли будуть: і вранці стріляють, і ввечері стріляють, і вночі стріляють. Ми не знаємо, що буде завтра.