«Коли починали стріляти, то й ховатися не було куди»

Сергій Вікторович народився і все життя прожив у Верхній Вільховій. У період сильних обстрілів він вирішив не залишати рідний будинок, хоча виживати було непросто, адже сім'я практично втратила заробітки та врожай, який змогли виростити на городі. Війна розлучила подружжя Болтінових з дітьми та онуками, які залишилися жити в Луганську.

Раніше сім'я разом була, онуки тут, все працювало, крутилося. А зараз розбіжалися всі, не можемо зібратися. Діти жили у Луганську, там і лишилися, а нам зараз складно пройти туди. Ми з дружиною тут залишилися.

У нас почали бомбити на початку липня 2014 року. По нашому селу здебільшого з «Градів» стріляли, практично всі будинки постраждали. Скло у всіх побите, а в кілька будинків було пряме влучення. Вбитих не було, але поранені були. Бабусю одну дуже тяжко поранило.

Коли починали стріляти, то й ховатися не було куди. Одного разу вночі розбудили, вдруге вдень, але ж не встигнеш нікуди. Метрів за 50 від нас вибухнув снаряд. Дах пошкодило трошки та шибки. Ми засклили потім і нормально жити стали.

Я ніколи звідси не їхав, вирішив: якщо тут народився, то тут і залишусь. Складно виживати, звісно, ​​було, особливо у 2015 році. Роботу втратили і свого часу пенсію не отримували. Що виростили трохи на городі, нікуди продати не змогли, так у полі все пропало, та ж полуниця. Залишалися без грошей, нічого. Магазини тут також не працювали. Зараз мрію, щоби все нормально було.