«Коли починалося бомбування, ми пересідали за парти подалі від вікон»

Я народилася та проживала в місті Горлівці Донецької області зі своєю сім’єю до 2014 року. Займалася спортом, проводила час із друзями і закінчувала другий курс у технікумі.

До війни в мене було спокійне й розмірене життя. Ніхто й припустити не міг, що з нами може трапитися подібне.

А потім щоночі ми засинали під звуки бомбування нашого міста. Навіть вийшовши в магазин, можна було потрапити під стрілянину. Під час навчання, коли починалося бомбування, ми пересідали за парти подалі від вікон, ближче до стіни. А по дорозі додому можна було зустріти озброєних людей або місто могли почати бомбувати будь-якої миті.

Улітку 2014 року я, мама і однорічна сестра виїхали до Бердянська, думали, що це все несерйозно і через пару тижнів усе скінчиться. Пробули ми там три тижні, але ситуація в місті почала погіршуватися. Тому в серпні зразу після Бердянська ми виїхали в місто Іршаву Закарпатської області до родичів. На цей раз сподівалися, що все закінчиться через пару місяців. Пробувши там 2,5 місяці, повернулися в Горлівку, тому що мені потрібно було вчитися. Так, технікуми, інститути – усе продовжувало працювати.

Моя сім’я прожила в місті п’ять років і повернулася на батьківщину, на щастя, майно в нас вціліло. Я була вдома тільки один раз через карантинні обмеження.

Найважчим для мене було залишити рідний дім, розлучитися з друзями і родичами. Складно жити далеко від рідних і не мати можливості їх побачити.

У Кривому Розі я закінчила магістратуру, знайшла стабільну роботу, нових друзів і живу повноцінним, наповненим життям.