«Коли починається обстріл, виглядає це страшно»

Валентину було 15 років, коли в його рідний Донецьк прийшла війна. Жити в найнебезпечнішій зоні міста, біля аеропорту, було нестерпно, тому хлопець із мамою залишив свій будинок і подався шукати щастя в Запоріжжі.

Я народився в Донецьку і жив там до початку військових дій. Навчався в школі. Жив із мамою, батько пішов із сім’ї давно, мама працювала на шахті ім. Засядька. Більше в нас нікого немає.

У 2014 році спочатку в місті з’явилися військові, буквально на кожному кроці, і різних національностей... Комендантська година була введена, тільки до 23:00 можна було вийти на вулицю. Після 23:00 військові зупиняли для з’ясування обставин, документи дивилися. Потім почали бомбити, і стало ясно, як насправді все є. Тоді й почалася сама війна, ми її побачили.

Звичайно, усі хотіли, щоб швидше все врегулювалося мирним шляхом. У всіх були одні думки – нікому це не потрібно! Коли починається обстріл, виглядає це страшно. Снаряди біля тебе падають і в будинок влучають, розриваються там, розбивають квартири й вікна. Люди, які там знаходяться, травмовані.

Коли починають стріляти, виникає зразу паніка – бігти зі свого житла сходами. Світло вимикалося зразу, тільки бомбування починалося, ліфт не працював. Ми тоді на п’ятому поверсі жили, сходами збігали до бомбосховища.

Мамі зарплату почали затримувати. З водою були перебої, тому що розбомбили там, ремонтують. Бувало, що води не було й тиждень. Зі світлом були проблеми.

У 2015 році ми вирішили виїхати з Донецька. Поговорили з мамою, посиділи, подумали, як далі жити. Бачимо, що кінця і краю не видно, бомбардування теж тривають, не вийти ні на вулицю, ні до магазину. Через півроку грошей накопичили на переїзд, речі найнеобхідніші взяли із собою та переїхали в місто Українськ. Мамі, як переселенці, там дали квартиру, за комунальні послуги тільки платила. Вона зараз там.

Я там пожив трохи та зрозумів, що роботи особливо немає, що треба спробувати хоч чогось домогтися в житті й поїхав до Запоріжжя. Була вакансія на «Запоріжсталі» – і я погодився працювати. Не хотів залишатися в Українську, а в Донецьку взагалі перспектив уже ніяких не видно. Молоді теж усі виїжджають: хто на територію України, хто за кордон взагалі. Звичайно, я сподіваюся, що коли-небудь Донецьк знову стане територією України та знову можна буде там жити, будувати сім’ю, плани на майбутнє.