«Ми ділилися гуманітарною допомогою»

Навесні 2014 року стало чутно війну. Спочатку аеропорт обстрілювали. Начебто нас не стосувалося, страху не було, думали, що до нас не дійде. Але коли почалися вже снаряди, міни та все інше над головами пролітати, ледве тікали з городів, у підвали ховалися. Найстрашнішим був 2015 рік.

Дуже хочеться повернутися додому, коли закінчиться війна. Не можемо вже скільки років піти й подивитися, що там робиться.

Діти є, але вони не поруч протягом всієї війни. Роз’їхалися хто куди. Онучки народилися, але не бачимо, де вони, що і як.

Виїхали подалі, тому що був страх. Ми зібралися й виїхали, що змогли взяти з собою, те й забрали. Допомагали сусіди, приїжджали.

Війна принесла в наше життя самотність. Мати дітей, онуків і залишитися самим... Самотність, страх, стрес.

Це страх такий, коли лягаєш і думаєш: «Прокинешся чи не прокинешся?» Живемо одним днем. Єдиний був порятунок, звичайно, коли допомагали людям старшого віку. Коли все було закрите, Фонд Ріната Ахметова допомагав людям, годував.

Ми на вогнищах готували в городі, по банках розливали й носили бабусям. Їм уже було по 80-90 років. Якось виживали.

Був страх такий, що вони закриті у дворі, боялися всього. Коли прийдеш [дивишся], баночка повна висить або порожня, коли порожня – радієш. Радієш, що людина жива й тобі поставив цю баночку, що її знову треба наповнювати. Дякувати Богу, вижили!

За допомогу, звичайно, Рінату Леонідовичу спасибі. Ми допомагали, доставляли її, і нам допомагали волонтери. Безумовно, для пенсіонерів вона була необхідною, у кого родини великі й багато дітей, і людям похилого віку, які не могли піти й собі щось купити. Ми ділилися цією допомогою.