«Коли почалися інтенсивні обстріли, ми спали в підвалі»

Вивезли дітей, щоб не завдавати їм психологічної травми. У 60 років Поліна Миколаївна наважилася виїхати з Донецька і повертатися не планує. Вона змогла облаштуватися на новому місці, але мріє про свій великий будинок, який був раніше.

Фізичних жахів війни я не відчула, хоча це було шість років тому. Були бомбардування – сиділи в підвалі. Цього людина не повинна робити.

У мене діти та внуки, і був одразу намір відвезти дітей, тому що ми чули, що в Слов’янську діти чують і бомбардування, і вибухи, і в підвалах сидять. Не хотілося, щоб наші діти це бачили, щоб не завдати їм психологічної травми. У кінці серпня, коли почалися інтенсивні обстріли, ми сиділи в підвалі та спали в підвалі. Були випадки, що люди гинули від снарядів, і будинки руйнували. Нас це минуло.

Бачила я жахи, коли ми 27 серпня вирішили виїхати. По дорозі бачили вантажівки, що догоряли, добре, що трупів не бачили. Але уява нам підказувала, що машина могла спалахнути з людьми.

Тоді була невідомість, турбота про те, куди відправити дітей. Переїжджати, взагалі, було нікуди. Але ми все-таки переїхали, шукали знімне житло, знімали квартири. Діти до школи пішли. Якогось неприйняття та ставлення негативного було небагато. У деяких випадках говорили, що квартиру донецьким не здають. Я не відчувала дискомфорту, неприйняття та зневаги. Було співчуття, допомога. Я виїхала без агресії, я прийняла, і мене прийняли. Повертатися не планую.

Ми йдемо до мети, щоб тут оселитися остаточно, щоб у дітей був будинок, такий, як був у нас раніше. Хочу, щоб були здорові й щасливі мої близькі.