Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Євген Генералів

«Повернутися додому хочеться, а їхати вже немає куди»

переглядів: 800

До 2014 року з дружиною і двома дітьми я проживав у місті Донецьку. Там я народився та планував ростити своїх дітей, але не склалося.

Ми жили в півтора-два кілометри від Міжнародного аеропорту «Донецьк» ім. Прокоф’єва, де я працював авіатехніком. Тому до гучних звуків ми звикли, але виявилося, гучних ми ще не чули.

Із кінця травня 2014 року проходили жахливі бойові дії та обстріли аеропорту. Я, напевно, побачив усю можливу військову техніку. Вертольоти, міномети, тільки танки не бачив. Усе було справжнім.

Спочатку ми ховалися в підвалі з дружиною та двома маленькими дітьми, але зрозуміли, що сенс у цьому невеликий, і піднялися в будинок. У найдальшу кімнату від аеропорту.

Навіть дорослому важко таке пережити, цю паніку, безвихідь, а дитині тим паче. Старшій доньці було чотири роки, і вона дуже злякалася звуків пострілів. Вона досі боїться новорічних салютів, гучних оплесків і різких звуків.

Влітку 2014 року ми поїхали на море на 10 днів у надії повернутися в спокійне місто. Взяли із собою літні речі, намети, візок для молодшої дочки і про всяк випадок документи. Сіли в машину, але додому вже не повернулися.

У 2015 році снаряди влучили в наш спорожнілий будинок. Фото надіслала моя сестра. Фотографії жахають. Ми розуміли, що повернутися додому хочеться, а їхати вже немає куди.

Було складно усвідомити, що ми втратили всіх, кого знали й любили, і виявилися в чужому місті самі ні з чим.

У Кривому Розі з житлом нам допомогли родичі дружини, потім уже шукали самі. Проблеми були з пошуком роботи, тому що я до 2019 року вважався працівником аеропорту. Довелося працювати неофіційно на будівництвах із 2014 по 2019 рік. Зараз працюю на підприємстві, і за два роки отримав підвищення, повагу й відмінну команду.

У нас з’явилося багато нових знайомих, молодша дочка вступила до першого класу, а старша – уже до п’ятого.

Була надія, що через деякий час цей кошмар закінчиться і ми повернемося додому. Але вже почали все заново в новому місті, і наша сім’я стала ще більш згуртованою, ми дуже один одного любимо. Головне, що ми разом. Зараз наша основна мета – придбання свого житла.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Донецьк 2014 2015 2019 Текст Історії мирних чоловіки 2014 2015 переїзд обстріли безпека та життєзабезпечення внутрішньо переміщені особи обстріли Донецька
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій