Ми втратили все, що мали – домівку, бізнес, нормальне життя.

Збирались до школи, подзвонив завуч і повідомила, що бомблять Київ, навчання не буде.

Діти відчули війну на собі 3 березня, коли за вікнами почали стирати будинки, відсутнє світло, газ, вода.

День побігу з дому – ми молились в авто, а кругом все вибухало, між розривами були перерви не більше 3 хвилин.

Займались з психологами. Старша дочка постійно відчувала біль в області серця, потім шлунка, припинилось на рік, зараз знову починаються панічні атаки при повітряній тривозі. Молодші – скутість, страх спати в окремій кімнаті.

Ми раділи снігу в березні, як ніколи в житті – це була єдина вода в радіусі 2 км, топили сніг, готували їжу на кострі.

Були лише «ключі від неіснуючої квартири» – пам’ять про те, що колись було нашим домом.