На початку війни наше місто зазнало окупації. Ми з донькою місяць намагалися вижити без світла, без води, їди було критично мало. Потім ми потрапили під мінометний обстріл, дитина дуже перелякалася, і ми вирішили виїхати. Вісім місяців жили в чужому місті. Після деокупації повернулися, але фронт дуже близько.

Ми були вдома, дізналися з новин. З початку не повірили, що таке можливо. Але потім через наше місто почали іти колони з зетками. Потім були авіаудари, тоді вже зрозуміли, як це серйозно.

Вона дізналася з новин. Дуже боялася залишатися сама дома. Вона і зараз так реагує.

Тоді, коли ми потрапили під обстріл, РФ обстріляла наше місто з міномету. Десь поруч падали снаряди, летіла земля, скло, куски шиферу. А ми бігли, була така паніка.

У дитини була дуже сильна депресія. Вона увесь день плакала, не їла нічого. Я пропонувала їй піти до психолога, не захотіла. Якось воно минулося.

Продуктів було дуже мало. Потім почали возити, але ж ціни на них були такі захмарні. Про ліки взагалі немає чого казати. Поки були в окупації, просили знайомих, які виїхали, вони передавали, поки пускали в місто.

Були осколки від снарядів, та я все викинула, не хочу такої пам'яті.