Мироненко Мирослав, Гонтарівський ліцей Старосалтівської селищної ради Чугуївського району Харківської області, 11 клас

Вчитель, що надихнув на написання есе — Сіренко Ольга Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Початок війни для мене, як і для безлічі українців, став несподіванкою. Я хоч і чув, що ситуація на кордоні загострюється, але вважав, що це паніка на рівному місці. У ніч перед війною я, як завжди, ліг спати, і прокинувся не від звуку свого годинника, а від хлопків, які були схожі на новорічний салют.

І тут в мою кімнату вбігає мама, вся біла, немов сніг, та починає нас з братом будити. Я в неї запитав, що сталося, і вона сказала: «Війна». Ці слова влетіли мені в голову немовби постріл із гвинтівки. Я з братом швидко одягнувся, взяли цінні речі та свого домашнього улюбленця — крису Семена.

Ми всією сім’єю вирішили піти до нашої бабусі. В темноті ми прийшли до неї. Як тільки ми зайшли в будинок, я сів на ліжко та сидів там до вечора.

Російські колони обійшли наше село, бо в ньому не було нічого цінного. Наступного дня ми облаштували укриття в нашому погрібі та почали ходити туди спати.

Ми це робили приблизно дві неділі, але нам набридло, бо там було холодно і сиро, та й на поверхні нічого такого не було. Тільки над будинками постійно літали літаки і гелікоптери. Було страшно...

Десь через місяць до нас приїхав брат мого батька зі своєю сім’єю. Всі жінки нашої сім’ї ходили до їдальні села та збивали там масло, бо в нашому господарстві є молочна ферма, пекли хліб.

В один із таких днів біля їдальні впала розряджена касетна ракета. У той день «все село стояло на вухах». Коли потеплішало, директор нашої школи організувала в нашому парку «лісову школу», бо вчити дітей за російськими програмами вона не хотіла, але навчати їх — потрібно. Працювали ми так, доки в середині літа в наше село не зайшли російські війська.

Вони налякали всіх людей. Цей день був останнім для «лісової школи». Відключення світла були постійні, іноді його не було тижнями. Вода теж була рідкістю.

Приходилось їздити до башти за водою, садити город під шелест снарядів. Декілька разів вони навіть падали біля села. Добре, що ніхто не постраждав.

Кілька разів до нашого двору приходили російські військові. Вони змушували директора відкрити нашу школу, але хоч деякі школи в нашому окрузі відкрилися, моя бабуся не хотіла цього робити. І ми повноцінно почали навчатися 19 вересня 2022 року.

6 вересня всі російські поганці почали збиратися та їхати кудись. Десь вдалині почулися поодинокі постріли. Я ввімкнув телевізор та зрозумів, що Україна почала звільняти населені пункти. Кожну годину я слідкував за новинами та за мапами. Україна рухалась вперед, а росія відступала. Я радів з цього. У ту ніч я лягав спати зі спокійним серцем.

Десь приблизно 11 вересня в наше село зайшли українські воїни. Всі цьому раділи, щастю не було меж. Українські прапори замайоріли на в’їзді в село.

Через тиждень наша школа запрацювала за українською програмою. Працюємо дистанційно, бо в нашій школі, на жаль, немає укриття. Нам почали роздавати українську гуманітарну допомогу. Життя потроху налагодилось. Ракету біля їдальні витягли, і все стало спокійніше та тихіше.

Але 11 травня на Харківську область знову здійснили напад. Знову сотні будинків та життів було зруйновано. Не треба забувати, що в нас іде війна. Може, зараз і спокійно, але постійно треба пам’ятати, що в кожен момент все може помінятися.

Цього року я вже закінчую 11 клас і сподіваюся, що війна закінчиться, і кожен з нас побачить закінчення цієї кривавої війни. І кожен воїн, що захищає нас, повернеться додому живим. І ніхто більше не прокинеться від звуків вибухів.