З самого початку повномасштабного вторгнення наше селище опинилося в окупації, бо знаходиться у 40 км від Мелітополя. Життя в окупованому селищі важке для всіх, а особливо для дітей. З першого дня все зникло з полиць магазинів. Ніколи не думала, що у наш час буду стояти в черзі за хлібом. Правда, місцева влада реагувала швидко, оперативно запустили крупорушки, мололи муку, кукурудзу, в школах випікали хліб. Ліки перевозили на той час волонтери, допоки пункт пропуску не закрили.

Після постійних обшуків та забирання військовими на допити мого чоловіка, у травні 2022 наша сім'я вирішила вивезти у відносну безпеку дітей (хлопчикам 8 і 14 років). Чоловік в силу своєї роботи залишився у селищі. Але у листопаді 2022, після чергового допиту його "депортували" з селища. По факту вивезли на блок-пост Василівка без засобів, зв'язку, коштів в чому забрали з дому, віддали паспорт громадянина України та зачитали лист про депортацію. 20 км сірої зони до м. Запоріжжя він долав пішки. Житло наше та авто відібрали окупанти. Наразі, зі слів сусідів, у нас вдома уже четверта хвиля заселення, а автомобіль, розмальований символікою рашистів, належить їх солдатам.

У нас змінилось... все. Та якщо якісь матеріальні речі можна нажити, то психоемоційний стан, як дорослих, так особливо дітей, дуже важко відновити. У старшого сина підлітковий вік. Улюблені друзі, хобі, спорт все залишилось. Він став замикатися в собі, важко знайти підхід. Молодший син дуже важко переніс наш виїзд (120 км до Запоріжжя ми долали три дні). Став боятися лишатись на самоті, не може спати сам, часто плаче.

Кажуть час лікує, та пройшов уже рік виїзду дітей з окупованої території, а легше не стає. Найважчим стала депортація мого чоловіка. Коли ти не знаєш, чи жива людина взагалі, і як пояснити дітям, і як з цим жити далі. Дякувати Богу, він живий та в безпеці.

Шокуюче. Не знаю, як описати ці відчуття. Коли при виїзді нас російські військові поставили у дві колони, мами окремо, а діти окремо. Високий військовий з автоматом, навіть не розвернувши його в іншу сторону, підходить до мого меншого сина, і так і вказуючи на нього зброєю запитує як його звуть. А я бачу оченята моєї переляканої дитини і усе життя в одній миті. Напевно, це шок. Також під час виїзду дітей травмували не лише звуки вибухів, а й тіла людей в обгорівших машинах, яких ніхто не забирав.

Нажаль, все, що дороге, залишилось в окупації. Саме дороге, це память. Дитячі фото, іграшки. Усе там знищили.