«Щовечора лягаю та молюся за синів»

До війни в нас був будинок цілий. Зараз тріщини, відлущується штукатурка. Коли летіло [снаряди], фундамент просто сідав. У мене хата ходором ходила.

У 2015 році було страшно, і тікали, по підвалах ховалися. Але я раз відсиділа в підвалі й сказала: «Мам, я більше не піду. Що буде, то буде, тому що мені здоров’я дітей дорожче». Там вогкість. Я нікому не бажаю туди спускатися.

Над хатою все летіло. Це — те, що ми самі особисто бачили. Звідки й куди летіло... Ми не снайпери, ми не знаємо.

У 2015-му чи 2014 році ми стояли в сусідів біля горіха. Снаряд пролетів і далі на вулиці впав. І так їх три штуки пройшло. Ми це все спостерігали. У мене дитина навіть побігла. Я кажу: «Куди? Назад!» У мене шок був. Несподівано, це просто несподівано. Але однак ми нікуди не ховалися, бо який сенс ховатися? Якщо, як то кажуть, судилося, то воно впаде, де б ти не сховався. Це марно.

Я працювала сторожем, а зараз в декреті знаходжуся. За професією я — маляр-штукатур. Але за фахом не працюю, тому що в мене ревматизм. Беру в борг, потім «дитячі гроші» отримую, віддаю. Так і живемо. Курей ріжу, уже хоч якесь м’ясо, вже не треба напівфабрикати купувати. Напівфабрикати ми не купуємо.

Двоє діток є, я щаслива. Мені ставили діагноз – безпліддя. Намагалася лікуватися. Робила повторні аналізи, а потім було Богом дано.

Я дуже цих крихіток люблю. Буває кричу, буває й по попі вони отримують, особливо старший. Але це — мої улюблені діти. Я навіть, буває, лягаю вночі й молюся Богу, кажу: «Боже, якщо ти є насправді, то захисти цих крихітних діток. Я вже своє віджила. Я вже йду до старості, а вони ж іще й білого світу не бачили». Щовечора лягаю та молюся за них.