Голоси Мирних — «Як же добре жити вдома!»
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
Альбіна Бойко

«Як же добре жити вдома!»

переглядів: 93

Альбіна Бойко, мама дитячого будинку сімейного типу (ДБСТ), із жахом згадує початок воєнних дій. Війна виявилася ще більшою бідою, ніж раніше пережиті проблеми зі здоров’ям. Ці події змусили по-іншому подивитися на своє життя.

 Я народилася в Туркменістані, але вже 30 років ми з чоловіком живемо в Слов’янському районі, у селі Торець. Зараз у нас 12 дітей, із них 4 біологічних, решта прийомні, хоча я це слово дуже не люблю.

Для мене вони всі – мої, найрідніші.

Ще до війни наша сім’я переживала складний період. Справа в тому, що лікарі виявили в мене онкологію. Я довго лікувалася, проходила хіміотерапію. І тільки трохи поправилася, почало відростати волосся, а тут почалася війна...

...Ми були на тренінгу прийомних батьків у Києві. Пам’ятаю, вийшов один із організаторів і сказав: «Слов’янськ захопили». У всіх почалася паніка, у нас же там діти! Телефоную додому, слухавку взяла старша дочка та спокійно відповідає: «Мамо, у нас у Торці все тихо, заспокойся». У той час ще дійсно не було обстрілів. Але, звичайно, тренінг довелося припинити, і ми зразу ж роз’їхалися по домівках. Благо, ще ходили потяги, але вже з’явилися блокпости, шини...

Для нас війна розгорталася поступово. Обстановка загострювалася, ставало все гірше й гірше. Одного разу ми з дітьми поливали город і над горою Карачун побачили, як вибухає вертоліт, або починаються обстріли. Це було дуже страшно. Постійно над нашими будинками низько літала бойова авіація, і це дуже лякало.

Із початком війни я зрозуміла, що до цього хвилювалася лише за своє життя через онкологію, а тепер виявилося, що хвилюватися потрібно за життя моїх дітей. До війни була одна біда, а з війною почалася біда страшніша. Ми виявилися нікому не потрібні. Із початком війни на ДБСТ припинили виділяти гроші. Ось що було страшно!

У кінці квітня, коли нас вже захопили, Бог дав мені розуміння, що на останні гроші варто купити продукти. Тоді ще не було ажіотажу навколо їжі, і мої сусіди крутили пальцем біля скроні: «Ти збожеволіла? Навіщо?» Через деякий час я зрозуміла, що Бог дав мені правильне рішення. Коли потім люди бігли зі Слов’янська до нас в Торець, хто в чому був, у тому і втік, нам багатьох вдалося нагодувати.

Газ у нас не відключали, але два місяці жили без світла. Але і тут Бог нас не залишив. Незадовго до цього Фонд Ріната Ахметова виділив на ДБСТ гроші, і ми купили на них генератор. Це теж виявилося дуже правильним вкладенням. Ми його купували про всяк випадок, якщо вимкнуть світло, щоб діти не замерзли. Але ми навіть не припускали, що будемо користуватися ним день і ніч. Та й хто міг щось передбачити?

У нас усе село заряджало телефони, щоб зателефонувати рідним. Хоча зв’язок був огидним (він і зараз не дуже гарний), тоді треба було ходити по горі й шукати, де є сигнал.

До того ж, у нас ще ж були холодильники. Єдине – генератор вимагав бензину, а за ним ми їздили через блокпости. Але і тут усе владналося, українські солдати завжди нас пропускали. Ми в них зареєстровані як ДБСТ. І коли ми їдемо, вони завжди телефонують на інші пости й попереджають. Така допомога дуже нас радувала.

Фонд Ріната Ахметова був єдиним, хто в той час виділив безкоштовні путівки, щоб діти могли оздоровитися у Святогорську.

Після звільнення Слов’янська ми взяли ще двох дітей – Андрія і Сашу з Горлівки, коли там почалася біда. Хлопці жили в інтернаті. За їхніми розповідями, коли почався обстріл Горлівки, їх усі кинули й розбіглися хто куди. Хлопцям допомогла вижити медсестра інтернату, забрала їх із собою.

Спочатку ховалися в бункері, тому що більше жити було ніде. Там було жахливо. Андрійко досі згадує щурів, які там були.

Потім один чоловік сказав, що дітей звідти треба вивозити, й домовився, щоб Андрійка і Сашу допомогли вивезти разом з іншими дітьми на море. А вже звідти хлопці потрапили в реабілітаційний центр у Червоному Лимані, поруч із нами. Саме там ми й зустрілися.

Саші було 12 років, а Андрійку було 9, але він і на цей вік не виглядав, був дуже маленький, щупленький. Це зараз вони вже такі дядьки великі виросли. А тоді, пам’ятаю, телефонує нам начальник служби й каже: «Альбіно Андріївно, терміново потрібно забирати двох хлопчиків із Горлівки. Візьмете?» Я спочатку відмовилася, адже до цього брала тільки дошкільнят. Начальниця служби запропонувала нам приїхати та з ними познайомитися.

Коли ми приїхали з чоловіком в реабілітаційний цент, наш страх розвіявся, особливо після фрази Андрійка про те, що він просив у Бога, щоб дав їм нову хорошу сім’ю. Сказав – і поклав на мене голову, і я мало не плачучи, кажу чоловікові: «Олеже, це наші діти».

Андрійко і Саша отримали «подвійні рани». Справа була не тільки у війні, а і в асоціальній сім’ї, де вони жили. Відлуння цієї біди досі вистрілює абсолютно несподівано.

Наприклад, я приготувала пшеничну кашу, яку вся наша сім’я дуже любить. Андрійко побачив кашу – і його почало трясти. Ми нічого не могли зрозуміти. Довелося перервати обід і відвести його у спальню. Ми сіли та спокійно поговорили. Виявилося, що, коли в мами не було нічого поїсти, вони голодували, діставали цю крупу й сиру жували, поки мама пила. Тому тільки-но він бачить цю кашу, одразу згадує ці жахи...

Про війну теж не хочу зайвий раз нагадувати дітям. Як кажуть, не чіпайте темряву. Боляче все це...

Для нашого регіону зараз дуже важкі часи. Ми з дітьми зовсім недавно їздили допомагати родині, у якій взагалі не було їжі. На мій погляд, люди потребують не стільки матеріальної допомоги, скільки продуктових наборів. Є люди, які голодують. Багатьох скорочують на роботі, цілі родини живуть на пенсію бабусі чи дідуся.

Навіть під час карантину, коли Фонд Ріната Ахметова надсилав нам продуктові набори, ми ділилися з іншими сім’ями, які дійсно потребували продуктів. Це була дуже потрібна й важлива допомога.

Ми люди віруючі. Під час війни я дійсно відчула захист нашої сім’ї Господом Богом.

Просто стояла й гаряче молилася, щиро – і наш будинок практично війна не чіпала, хоча навколо нас усе пошматували. Вийшло, як у 90 псалмі: «Дивитися будеш очами твоїми... але до тебе воно не наблизиться». Уповаємо тільки на Бога.

Я проти цієї війни, проти того, щоб вбивали наших дітей, адже немає нічого ціннішого за життя. І віддати цю цінність мені не під силу. Ця війна змусила нас по-іншому подивитися на своє життя. Ми стали більше цінувати одне одного, свій будинок, дітей.

Коли ми повернулися додому, то зрозуміли, як же добре жити вдома!

2014 Текст Історії мирних жінки діти 2014 переїзд безпека та життєзабезпечення санітарія і гігієна здоров'я житло сім'ї з двома і більше дітьми діти перший день війни
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій