Війна на Донбасі перевернула життя сотень тисяч людей. Зруйновані сім'ї, понівечені оселі, нові сироти... Усі ці проблеми виникли водночас. Лише в таких критичних ситуаціях розумієш, наскільки важливою є своєчасно надана допомога. Зокрема, підтримка з боку різних фондів. Саме таким «плечем» для нас свого часу став Фонд Ріната Ахметова.
Війна на Донбасі для мене почалася з 2014 року. Фактично, з перших бойових дій. За весь цей час я нікуди не виїжджала, пережила всі бомбардування. До того ж, у мене тут була бабуся, яка всю війну пройшла. На той час їй був 101 рік. Ну, і кинути її ми, звісно, не могли. До речі, нею опікувався Фонд Ріната Ахметова. Приїжджали, вітали. І на своє 100-річчя вона давала інтерв'ю. Навіть кіно з нею зняли...
Та й я теж з 2014 року, одразу як почалася війна, була волонтером в організації «Діти ветерани війни». Перший, хто нам надав допомогу, був Рінат Ахметов. Я сама особисто видавала ці пакети.
Ми розносили допомогу і лежачим також. За мною як за волонтером була закріплена одна така лежача жінка. І я весь час носила їй продуктові набори. У неї ще син був інвалід дитинства. І вони, звісно, нікуди не могли втекти. Хоч і обстрілювали їх постійно, шибки були вибиті...
Словом, я постійно їй допомагала. Ну, і була волонтером у всіх фондах, які надавали допомогу. Ось і в Фонді Ріната Ахметова я також була. Видавала продуктові набори всю війну. І моя бабуся теж усю війну отримувала допомогу з Фонду Ріната Ахметова. Коли вона померла, їй був 101 рік.
Звісно ж, мені довелося бачити всі військові дії. Усе це я відчула на собі, починаючи з 2014 року. Досі пам'ятаю.
П'ятниця 13-те. Усе наше місто накрили обстріли.
Ми саме були в бабусі, тому що я живу поруч із нею. Я на 8-му поверсі, вона - на 2-му поверсі будинку, який поблизу. Ми сподівалися, що на другому поверсі буде спокійніше. Але ні. Снаряд потрапив у 14-поверховий будинок навпроти бабусиної п'ятиповерхівки, а також у садок, який був навпроти наших вікон. Від вибухової хвилі вилетіли всі шибки та двері. І навіть балкон ... Друзки скла та уламки вікон і дверей були по всій квартирі...
Слава Богу, ніхто не постраждав і не загинув. Саме тоді з нами був мій син. На той момент йому було 35 років. Він швидко зорієнтувався. Схопив племінника й миттю відніс його до ванної. Так само і бабусю. Ну, а я, звісно, побігла за ними слідом.
Перший час ми там пересиділи. Потім спустилися в підвал. Не було ні світла, ні газу. Усі системи постачання зруйновано. Тому мій син приніс пальник на пропані. І ось таким чином ми намагалися щось готувати. Звичайно, я бабусі постійно носила їжу. Часто - під обстрілами. І якщо сильно стріляли, то ми спускалися в підвал.
До того ж, я ж іще працювала на Вуглегірській ТЕЦ.
Особливо важко було в нічні зміни ппід час сильних обстрілів. Нерідко під кулями поверталися додому. Скрізь усе виблискує, а ми їдемо додому.
На Вуглегірській ТЕЦ рейки були розбиті, вантажу, вагонів з вугіллям, не було. Наш начальник намагався нас додому не відпускати. Мовляв, на ТЕЦ безпечніше і в разі обстрілу є можливість сховатися. А вдома що? Ми ж фігуруємо так, що начебто на роботі. І невідомо де нас може застати обстріл.
Тому ми всю війну провели в такому стресі. Приходиш додому, голова гуде від того, що всю ніч на роботі завивали снаряди. Ковтаєш пігулки від болю. Але і вдома відпочити не вдавалося. Адже й там така сама історія. Постійні обстріли.
Та ще й град влучив у гаражі. У мого тата був гараж. І його знесло разом з усім вмістом: скутер, велосипеди... Нам потім довелося все це відновлювати, бо гараж усе одно потрібен був. Ми там зберігали все. І картоплю в підвалі теж ...
Нам ніхто не допоміг фінансово у відновленні гаража. Незабаром ми вже навіть звикли до цих обстрілів. А куди подітися? Город засаджувати треба. Ми з сином так не один обстріл пережили. Саджаєш помідори, а в тебе над головою кулі свистять...
Навіть зараз ми не почуваємося в безпеці. Адже не знаємо, чого очікувати. Досі згадую, як в 2016 або 2017 році у школу влучив снаряд. У той час там були діти. Чимало з них постраждало від осколків, усі були налякані. Здавалося б, напередодні тихо було, і тут тобі таке...
Тому навіть зараз ми не знаємо, чого чекати. Ніби тихо. Але раптом знову станеться обстріл?..
Усі мої мрії тепер - щоб швидше все заспокоїлося і з'явилася бодай найменша надія на мир, на краще життя. Адже від початку війни ніби все життя змінилася... І ціни на все зросли, і з роботою нестабільність...
Та й побутові умови значно погіршилися... Усе розбито. Все треба відновлювати, до того ж, своїм силами. У мене, в мого брата у квартирах шибки вибиті й багато чого зруйновано. Звісно, якщо квартири, будинки або гаражі були дуже сильно пошкоджені, людям бодай якось допомогли їх відновити. Ну, а ми, наприклад, усе робили власноруч.
Ось навіть той самий скутер купити - теж потрібні фінанси. Або велосипеди... У нас їх було два: племінника і наш. Або гараж... Його купити теж нереально. Щоб відновити наш, нам довелося всі матеріали вживаними купувати. Але все одно це обійшлося нам у круглу суму.
У мене в гаражі снаряд досі лежить снаряд. Ми думали, може, нам принаймні частково фінансують ці витрати. Та, на жаль... Усі вважають, що гараж - це щось другорядне. Але ж тут 42 гаражі розбито. У багатьох іномарки там стояли. Чимало людей зазнали втрат... Але ніхто нічого не повертає. І куди ми тільки не зверталися.
Але добре, що хоч на початку бойових дій, з 2014 року, була гуманітарна допомога. Адже в ситуації, коли не працювали магазини, це було дуже важливо.
Особливо допоміг мирним жителям Рінат Ахметов. І коли все навколо було розбито, його Фонд суттєво допомагав продуктами.
Інші фонди допомагали хто чим міг. Працівники фонду «Людина в біді», наприклад, засклили мені вікна. А продуктами спершу допомагав лише Рінат Ахметов. Це потім уже з'явився «Карітас», дещо пізніше ...
.png "Імена")
