Бошкова Софія, 9 клас, Русько-Лозівський ліцей Дергачівської міської ради
Вчитель, що надихнув на написання: Павленко Олена Олександрівна
Конкурс есе "Війна. Моя історія"
Усе навколо було досить різноманітним і насиченим, інколи навіть здавалося, що зовсім не вистачало часу. Заняття сучасними танцями, конкурси у різних містах України, вивчення англійської, заняття в тренажерній залі, проведення дозвілля з родиною та друзями, багато подорожей...
Але ранок 24 лютого назавжди змінив мої погляди...
Чи могла собі я уявити,
Що буде так, як у книжках,
Що буду я у страху жити
і будуть сльози на щоках?
Я бачили війну лиш на папері
Це були звичайнісінькі рядки.
Допоки не постукала нам в двері
і не пройшла крізь всі замки.
Мій психологічний стан погіршувався щодня, коли я чула страшну статистику, постійно читала новини у телефоні та бачила перед очима Харків, Маріуполь, Буча, Бородянка... Найбільшого удару завдала мені звістка про смерть від ворожої кулі мого товариша, йому було лише 15...
За більше ніж рік я подорослішала дуже швидко, здається, що скінчилося вмить безтурботне дитинство, і я зрозуміла, що велика кількість смертей в Україні, це не просто жорстокість, а звірство над людьми.
У нашій родині шанують пам'ять поколіть і мій прадідусь колись розповів мені історію свого загиблого батька у Другій світовій війні. Розповідав багато..., але про таку жорстокість, таке знищення людей я не чула, і навіть уявити собі не могла.
Ця війна на території моєї власної Батьківщини поза правилами. І особливо мені не дає спокою і розуміння смерть дітей. "Що вони встигли зробити, в чому винні..!?"
Знаєте, сидячи у підвалі перші 3 дні, я була впевнена, що не може бути «справжньої» війни у 21 столітті, але... я дуже помилялася.
Що ж, кожного ранку ми таки прокидаємось з надією, що сьогодні все буде добре. Нарешті ми почуємо таку бажану новину, що стало спокійно і тихо. Але, на жаль, лише нові постріли градів та ракет, які забирають знову молоді життя. Наші воїни мужньо зносять ці "тимчасові", як вони говорять "негаразди". А, насправді, хтось залишив вдома батьків, хтось — кохану дівчину або дружину з дітьми. Вони не могли вчинити інакше, адже для них служити своїй країні — найвищий обов’язок.
За більше ніж рік ми всі докорінно змінилися... Можливо, зараз мої слова прозвучать жорстоко, але
ніякий арешт і навіть страта людей, які причетні до вбивств дітей, не поверне їх батькам.
Ніколи не вилікує ті душевні рани втрата їхніх янголів.
Зруйновані життя та міста, людські долі… Важко прийняти і усвідомити, а ще страшніше злитись і проклинати, просто бажаючи їм пережити кожну секунду таких страждань. А наші захисники і захисниці.. вони постійно повторюють: "Ми бережемо вас, і вдень, і вночі, щоб ви мали повноцінне і спокійне сьогодення, навіть, якщо це буде коштувати нам власних". Але ми ніколи не пробачимо:
За Київ, Харків, Суми, Крим,
Пологовий будинок, садочок, школи
За рідний дім, що став пустим...
Донецьк, Луганськ і всю країну.
За біль, страждання і руїну,
За тих, кого ми так любили,
За тих, кого так легко вбили.
Так, ми - сучасні підлітки, бачимо запальний дух наших воїнів і сподіваємося лише на них та Бога, який їм допомагає. І немає жодного сумніву в тому, що Україна вистоїть та переможе! Що кожна дитинка, кожна рослинка і кожна тваринка матиме своє право існування на території моєї квітучої, мальовничої та непереможної Батьківщини! Все обов'язково БУДЕ УКРАЇНА і ніхто не забере права на повноцінне яскраве життя! Бо..
Де у світі є такий народ,
Що перед танком впаде на коліна?
Для нас немає перешкод,
Бо молимось за неньку - Україну,
І ми - її стійкий народ!