Олена живе на прикордонні і працює соцпрацівницею. У будь-яку погоду, попри обстріли, навідує стареньких і допомагає їм вижити: доставляє їжу,  вирішує побутові проблеми

Ми живемо на прикордонні. Постійно чутно гупання: «Шахеди» летять через нашу Сумську область. Я соцпрацівниця. Ми приїжджаємо до бабусь, дідусів. Які б вибухи не були, як би КАБи й «Шахеди» не летіли, ми працюємо, тому що нас чекають.

В перший день війни я була в іншому селі - теж доглядала за бабусею. Мені дочка подзвонила, сказала, що нас бомблять. Я не могла нічого сказати. Як це так, в такий час, і нас бомблять? Так воно і розпочалося. 

На початку біля банкоматів дуже великі черги були, тому що була окупація, до нас нічого не привозили в Білопілля. Там мости підірвані, окупанти в Сумах. Білопілля було окуповане, але самих рашистів тут не було. З продуктами, з ліками дуже важко було, з грошима, з готівкою дуже важко було. 

Потім потихеньку все почали все завозити. Дякуємо Фонду Ріната Ахметова, від якого теж отримали гуманітарну допомогу на наш територіальний центр - ми її розвозили бабусям і дідусям цілий тиждень. 

Найбільше шокує, що гинуть бідні діти, нещасні. Батьки хоронять маленьких дітей, або діти залишаються сиротами. Моєму онуку п’ять з половиною років, у нього дитинства не було. Спочатку, перший-другий рік, - коронавірус. А третій, четвертий, п'ятий - війна. Вже шостий рік - і досі війна. 

Ми не переїжджали. Дочка побула трохи за кордоном і повернулася назад. Родина наша сама все собі заробляє: і дочка, і я, а мама моя на пенсії. Ми підтримуємо людей похилого віку, до них їздимо в будь-яку погоду. Дощ, сніг, хурделиця – ми гребемся. Попала колись так, що КАБи летіли через голову, в кілометрі від мене попадали. Я сіла, поплакала - і поїхала далі, тому що ми до цього звикли. Якщо чесно, саме страшне, що ми до цього звикаємо. Ми чуємо, що гепають, і нам навіть не так страшно, коли дуже сильне затишшя, наприклад. 

На даний момент прикордоння сильно гримить. Я зараз в хаті у бабусі. Наносила їй дров, води, привезла продукти. Поїду до наступних бабусь. А вони гримлять на прикордонні - вже незрозуміло, що куди кидає. 

Гримлять так, що земля гуде і по будинках тріщини йдуть. Ми живемо за вісім кілометрів від самого кордону - у нас воно гуде і сильно тріскаються стіни. Звиклися вже до цього. 

Мрію, щоб закінчилась війна, і дитина пішла в школу, навчалася в школі, а не онлайн. Зараз я з роботи бігом - додому, у нас і садочок онлайн. А потрібно, щоб діти знали свою виховательку і розуміли, що має бути дисципліна і усмішка. Щоб діти могли не боятися, що гепнуло, летить. Вони вже всі звуки знають, що де гепає: летить «Шахед», чи збивають. Летять «Шахеди» останнім часом над нами цілими зграями. І коли збивають, дуже страшно, що він може впасти до нас. І навіть якщо на нас воно не впало, то на когось упаде.