Ми з Миколаївської області. Жили тут в окупації, не виїжджали з села, виживали помаленьку. Ходили на роботу. Працюю я фельдшером. У мене дві доньки, чоловік помер.

Донька подзвонила з Миколаєва, сказала: «Я прокинулась - думала, що грім гримить, а виявляється, що це війна». Вона в Миколаєві на околиці жила, і прилетіло в заправку. Потім стало зрозуміло, що війна почалась.

У нас в селі світла немає, води теж. У мене господарство - потрібно поїти корів, телят. Їздили під обстрілами в інше село, там качали воду генератором і возили, бо в нас генератора не було. Руйнування є в селі. Не голодували, їсти було що. У нас у селі жили росіяни, але, слава Богу, не ображали. Найважче було те, що з водою були проблеми. 

Прильоти були. І дітям по хаті прилетіло, і племінникам, дітям сестри, теж. Дуже страшно було, як прилітало в село. 

Виживали, як могли. А як біда якась траплялася, наприклад, хату розбило, то всі сходилися. Більшість людей виїхали, залишилося чоловік 200. 

Прибирали на складі в сестри, бо туди прилетіло. Аж їде сусідка і каже, що бачила, як наші хлопці йдуть. Виявляється, зайшли нас звільняти. Ось так і дізнались ми про своє визволення. 

Моя дитина хворіє на онкологію, тому моя найзаповітніша мрія – щоб війна закінчилась і щоб дитина моя одужала.