Зранку ми прокинулися від того, що були сильні вибухи - у нас вікна тряслись. Поруч було місто Часів Яр – там так вибухало, що це було видно в нас у Бахмуті. Було дуже страшно.

Ми їхали не тільки зі своїми двома дітьми. Ще з нами їхав племінник, бо в нього батьки – військові. Було багато людей у потязі. На одній полиці було по троє-четверо дітей, і було дуже важко виїжджати. Була тиснява, хтось плакав… Ми їхали до Польщі. Там нам спочатку добре допомагали, а потім потрібно було, щоб ми працювали. 

Найстрашніше – те, що гинуть молоді хлопці, жінки, діти. Війна вбиває всіх. Про це не хочеться слухати, цього не хочеться бачити. А головне – щоб цього не бачили діти. 

Страшно те, що ми залишилися без нічого. Узяли з собою тільки деякі речі. У нас був один чемодан. Усе залишилося вдома. Діти це бачили, і дуже сумно від цього. Літнім людям дуже складно виживати в ці тяжкі моменти війни. 

Мої батьки біля Бахмуту залишилися. Вони не хотіли виїжджати, тому що нас не було в Україні. А ми повернулися в Україну, тому що ми патріоти. Я не залишу свою країну, ми більше не поїдемо за кордон, хоча там добрі люди. Нам родина польська допомагала. Але Україна є Україна. 

Україна – це наш дім. Хоч ми й залишилися без домівки, у нас немає речей, ми змушені орендувати квартиру і платити великі гроші, але в Україні краще, тому що це наш дім.

Полтаву ми обрали, тому що тут чоловік працював. Їх із Бахмуту з роботою евакуювали. І чоловік нас забрав із-за кордону сюди, в Полтаву. Старша дитина навчається в Чернівцях. Вона закінчувала школу в Польщі, але сказала, що буде вчитися в Україні. 

Найбільша мрія – це закінчення війни, щоб більше ніхто не гинув, щоб Україна залишилась Україною і ми жили в мирній, вільній країні.