Я жила в Маріуполі. Нас почали бомбити. Ми спочатку були в квартирі, а вже як розбомбили квартиру, то спустились до підвалу. Були десять днів у підвалі. А потім вибирались на Нікольське, звідти – на село до мох батьків. У них пожили два місяці, і у травні вибрались до Запоріжжя.
Коли ми приїхали у село, там не було світла. Потім його дали. Їжа в селі ще якась була. Село вже було окуповане. Ми шукали волонтерів, і нас жінка вивезла. Ми проїхали 22 блокпости. Звчайно, зціплювали зуби. Добре, що була дощова погода, тому нас не дуже чіпали. До того ж, ми виїхали зі свахою, а вік у нас уже немолодий. Молодих усіх перевіряли. Добу стояли у Василівці. Там теж були проблеми. Потрібно було дати гроші, щоб виїхати до Запоріжжя. Це жах – те, що ми пережили.
Коли падали бомби, це нас дуже шокувало. Коли зараз згадуєш, то здається, що це було не з нами. Жах іще був тоді, коли орки заїхали на танках. Ми вийшли з під’їзду і бачили, як вони їхали, які вони всі були озброєні. Це такий жах, який запам’ятався на все життя.
Ці тварюки їздили по дитячих майданчиках. Це жахіття, що вони коїли! Який у нас був Маріуполь гарний! Дякуємо меру, що він нам зробив таке місто. І зараз допомагає. І Фонду Ріната Ахметова дякуємо, що нас не покинули, допомагають, дають пайки. За це їм теж подяка. Але в нас забрали виплати ВПО, дві тисячі. Ми зараз живемо на квартирах і не знаємо, повернемось додому, чи ні.
Ми зараз живемо у Броварах, бо тут діти поряд. Вони переїхали сюди у 2019 році. Діти на початку війни виїжджали за кордон. Були там два чи три місяці, а минулої зими повернулись додому.
Мрію, щоб ми повернулись додому, і щоб якнайшвидше настала перемога. Щоб наші хлопці не гинули, діти, люди. Це найголовніше. Дай Боже нам повернутися додому, у Маріуполь. Відбудуємо все. Головне, щоб війна закінчилась.
