Ми живемо під вибухами шостий рік. Було таке, коли прилетів снаряд, і основний удар припав на стіну нашого будинку. Нас просто знесло вибуховою хвилею.
Я була за декілька метрів від місця падіння снаряда. Вибуховою хвилею мене підкинуло до стелі й кинуло на підлогу. Було темно. Я відчула, що в мене руки мокрі, кров була. Я знала, що чоловік на вулиці. Тільки отямилася – почула його крики про допомогу. Кажу: «Не можу тобі допомогти, я вся поранена».еная».
Його завалило дошками, він лежав блідий як стіна. З його тіла ще кілька місяців виймали дрібні осколки. А три осколки так і залишилися. Два біля легень, ще один біля серця.
Ми тепер цінуємо кожну мить, проведену разом. Зруйнована стіна – її можна відновити, а життя не купиш. Люди гинуть…
Половина міста, а то й більше, поїхала. Онуки, діти не приїжджають, тому що тут стріляють. У нас двоє дітей і п'ятеро онуків. Зараз живуть у Києві та Чернівцях. Хотілося дуже, щоб приїхали вони до нас.
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.