Бобровська Кристина, група КК 1-23, Краматорське вище професійне торгово-кулінарне училище

Вчитель, що надихнув на написання — Телицина Світлана Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року наше життя перекинулося з ніг на голову. Того дня у багатьох містах України десь о п’ятій ранку пролунали вибухи... У нашому місті це сталося також, але я міцно спала і нічого не чула. А прокинулась я десь о шостій від гучної розмови батьків. Саме від них я і дізналася жахливу новину про початок війни. Телефон розривався від дзвінків рідних і друзів. Ніхто не знав, що робити.

Нас, дітей, терміново перевели на дистанційку, адже усі розуміли: яке там навчання, коли навколо суцільний жах і невідомість.

Батьки радились, а у мене в голові були лише питання: ”Що це?”, “Як жити далі?”

Разом вирішили поки що залишитися вдома і чекати. Але ставало щодня тривожніше і страшніше. У моєму місті почали вити сирени, які попереджали про тривогу, тобто про загрозу обстрілу чи бомбардування. Батьки підготували і обладнали підвал, до якого ми всі одразу бігли, щоб сховатися, коли починалася повітряна тривога.

Усі спали в одязі, для того щоб у разі загрози швидше дістатися укриття. Та і сном це назвати було важко, бо іноді тривоги продовжувались по 8-10 годин, і весь цей час ми сиділи в підвалі.

Так тривало біля двох місяців, а потім...ми почали якось адаптуватися до такого життя, і це я вважаю іще більшим жахом. Бо 

ми звикали до того, що можемо померти...

Так минали години, дні, місяці. Майже 1000 днів нашого життя. Батьки повернулися до роботи, мене почали відпускати гуляти з друзями. І зараз нам досі лячно, але ми живемо, незважаючи на війну. Живемо і дуже чекаємо на нашу перемогу, коли буде все, як раніше, і навіть краще.