З перших годин війни стало страшно. У небі — гомін, у вухах — сирени. Обстріл не припинявся. Все навколо ніби завмерло в тривозі. Люди намагалися знайти їжу, ліки, хоч щось. Аптеки закривалися, полиці у магазинах пустіли.

Жити ставало дедалі важче. Іноді не було ні світла, ні води, ні газу. Я жив в постійному страху, що буде далі, куди прилетить наступний снаряд. Це було справжнє випробування.

Коли стало зовсім небезпечно, і вибухи були вже за крок від дому, я вирішила: треба рятуватися. Я поїхав. Думав, що швидко повернусь, але ж ні. Війна триває. Дуже сумую і дуже сподіваюся, що незабаром настане мир. І ми разом повернемо до життя нашу Донецьку область.