Коли розпочалася війна, стало по-справжньому страшно. Я прокинулась від вибуху. З початку почали летіти снаряди — майже відразу, у перші тижні. Поруч точилися важкі бої, і щодня здавався останнім.

Руйнувалися будинки, гинули люди. 

Магазини та аптеки швидко закрилися. Ми спустилися до підвалу і практично не виходили — це було єдине більш-менш безпечне місце. Було холодно, незатишно, але краще, ніж нагорі, де щохвилини могло прилетіти. Жити ставало все небезпечніше. Страх був постійний – за себе, за близьких, за все, що колись було звичайним життям. Коли я зрозуміла, що далі так не можна, поїхала. Це було важко, але залишатись стало ще страшніше. З того часу дуже сумувала за домом. Вирішила повернутись - буде, що буде. Я щодня думаю про те, як хочеться повернутись. Аби все це закінчилося. Аби тільки прийшов мир.