Загорулько Валерія, учениця 9 класу Осоївського ліцею Краснопільської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Загорулько Світлана Леонідівна

1000 днів війни. Мій шлях

Війна… Війна… Чи могла я раніше подумати, що буду жити в реаліях війни. Чому? За що? Не розумію! Ні! Цього не може бути. Неодноразово промовляю ці слова і чомусь стає дуже страшно на душі! Чому? Чому це так страшно?

Начебто ніщо не віщувало біди. Ми раділи, навчалися в школі, подорожували, жили мирно, дружно, хоча іноді з друзями сварилися через дрібниці, які здавалися нам такими серйозними, насолоджувалися життям, підростали з кожним днем, мріючи про майбутнє. Все було добре і прекрасне… Ніхто навіть у сні не здогадувався, що на нас чекає. Ніхто навіть і подумати не міг, що Україна в одну мить затягнеться темним і сірим димом, буде оповита звучанням сирен, слізьми і криками дітей та жінок, страшним гулом літаків і гудінням військової техніки, стрільбою, вибухами, руйнуваннями… Війна... 1000 днів війни… Біль, горе, смерть, гіркота втрати, самотність, страх і смуток.

Двадцять четвертого лютого... Прокидаюся від вибухів… Нічого не можу зрозуміти, лише бачу сповнені жаху і сліз очі моєї мами.

До мене долітають слова: «Швидко одягайся, донечко! Нам необхідно перейти в підвал. Почалася війна… Нас бомблять». Від гучних вибухів, гулу техніки моє серце починає битися частіше і на очах з’явилися сльози. Довкола паніка, опускаються руки. У будинку метушня: складається «тривожна валізка», у підвал несуться всі необхідні речі. Боже, невже це правда? Батьки читають новини, де нас закликають, застерігають, про щось просять і попереджають… Неодноразово повторюють з телеекранів телевізора про вимушену евакуацію. А це що ще таке?

В одну мить, наше життя перетворилося на існування. Чи про таке життя я мріяла? У нас забрали все: безтурботне дитинство і навчання, мрії і сподівання, плани на майбутнє, мирне життя.

1000 днів війни… До цього часу мені здається, що я сплю і маю страшний сон. Але ні! Це не сон. Це реалії сьогодення. Моє життя вже не таке, як було раніше. Я живу в умовах воєнного стану, «взяла себе в руки», загартувалася, стала мудрішою і сильнішою. За цей час подорослішала не за віком… З перших днів війни вивчила, що таке джавеліни й байрактари, ППО, КАБи, ракети, «мопеди», «шахеди», «гербери» та на власні очі побачила наслідки їх прильотів…

Ми живемо за 10 кілометрів від кордону з росією, але не втрачаємо віри у «свій шлях», не зупиняємося на слові «війна»!

Звичайно, важко на чомусь зосередитися, коли зриваєшся серед ночі з ліжка, почувши звуки вибухів, сидиш майже ввесь день у приміщенні, а й іноді по декілька годин в підвалі, не маючи при цьому зв’язку, прислухаєшся до кожного звуку і затамовуєш подих від шелесту листя, стуку дверей, звуків безпілотників і, навіть, від гучного голосу.

Та, незважаючи ні на що, я, впершу чергу, дякую нашим захисникам за те, що залишаюся жити в селі, де народилася, і щодня прокидаюся в своєму теплому ліжку.

Роблю все, що в моїх силах: займаюся волонтерством, готуючи нашим захисникам різноманітні смаколики, обереги, малюнки, листи-подяки, добре навчаюся, розвиваюся, просто люблю своє життя, цінуючи кожну хвилиночку, вірю, що роблячи все, що мені під силу, це для наближення перемоги. Адже, якщо хочеш, щоб війна продовжувалася, то можеш ненавидіти, а якщо хочеш миру – віддай добро і просто люби!

Люблю і творю добро! З таким гаслом продовжую жити і радіти тому, що наші воїни, найхоробріші воїни в світі, показують кожний день свою силу, стійкість та волю, впевнено крокують до перемоги.

Сумую та наповнююсь жалем через те, що не всі захисники повертаються до своїх родин, а їхні душі відлітають у вічність. Але, всупереч всьому, я не здаюся, вірю в перемогу, стою за нашу країну зі своєю найсильнішою зброєю – любов’ю до неньки-України, яка обов’язково підніметься з руїн і матиме щасливе майбутнє.

Все буде Україна! Слава Україні! Героям слава!