Ангеліна Федоренко, 11 клас, Центр дитячої та юнацької творчості Південноукраїнської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Риндіна Тетяна Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

«Ніколи не пізно-ніколи не пізно

почати спочатку, ніколи

не пізно бути щасливим»

Джейн Фонда

Наше життя складається із радісних і сумних, складних і легких подій. Вони завжди ідуть поруч із людьми. Події березня 2022 року назавжди змінили моє життя. Красиве місто енергетиків – Енергодар! Ми святкували Новий рік, мріяли, що влітку поїдемо у Грецію.

Війна вже кілька тижнів точилася в Україні, а життя перевернулося догори дриґом. Тоді я, разом із вагітною мамою, виїхала з рідного Енергодара.

Мама чекала народження мого братика. Які ми були щасливі, що буде малюк! Я перебирала імена для брата. Але війна!!!

Ми залишили дім, у якому я виросла, улюблену школу, друзів, і навіть кота, якого не змогли забрати через обстріли.

Дорога була складною: блокпости, вибухи, страх, сльози. Мама і я виїжджали і не знали, що буде далі, чи побачимо тата, який залишився вдома.

До Південноукраїнська ми приїхали лише з однією валізою. Але, на щастя, у місті жили наші бабуся з дідусем, і вони стали нашим прихистком. Саме тоді я зрозуміла: життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Мені довелося подорослішати, стати відповідальнішою й підтримувати близьких.

Я пішла до нової школи. Познайомилася, знайшла друзів. У Енергодарі залишились мої подруги з якими, на жаль, поступово втрачався зв’язок. Ми іноді, коли був зв’язок, телефонували нашим друзям з Енергодару. Новини були невтішні. Мені так шкода було моїх подруг, які не встигли виїхати. У новій школі важко звикати, мене охоплювала паніка, безсилля, сум.

Я читала про героїчні вчинки наших людей, і захоплювалась нашим українським народом. Мені запам’яталася історія про жінку-поліцейську, яка навіть в окупації виходила на патрулювання, щоб захищати людей.

Вона залишалась вірною присязі, навіть коли навколо був ворог. Її чоловіка та маленьку дитину вбила ракета, а згодом – її саму полонили та вбили. Це нагадувало якийсь фільм жахів, які я так любила дивитися до війни.

Тепер реальне життя було навіть страшніше ніж кіно.

Історія жінки-поліцейської стала для мене прикладом. Я захоплююсь працею українських правоохоронців: їхнею витримкою, відданістю та принциповістю. Навіть в умовах окупації, обстрілів, втрат вони залишаються вірними народу.

У мене випускний клас і я уже точно визначилась із професією.

Хочу бути поліцейською, бо мрію допомогати людям, та боротися за справедливість, щоб робити Україну кращою.

Людина протягом усього життя змінюється, на неї впливають різні події, оточення, час. Війна усе прискорила… Моє покоління дорослішає у такі важкі часи. Я роблю вибір, я обираю життя для майбутнього в Україні! У всі часи жили люди, наші діди і прадіди мріяли про щасливе майбутнє.

Ніколи я не опускатиму руки, я обираю – буду щаслива!