Я працюю в школі, мешкаю в селі на Миколаївщині, маю трьох дітей. До повномасштабного вторгнення росіян жила щасливо. 

Мені здається, що 24 лютого 2024 року життя зупинилося. Мабуть, жахливішого дня не було. Коли у нас тут було дуже «жарко», ми виїжджали на пів року недалеко, в нашій Миколаївській області були.

Труднощів гуманітарного плану не було: тут нам в селі дуже добре допомагали і продуктовими наборами, і будівельними матеріалами допомагали людям, в кого постраждали сильно будівлі.  Труднощі були більше моральні. 

Наприклад, в класі у дитини батько загинув - це для мене важко було. Що говорити дитині, як з нею спілкуватися? В цьому були труднощі. 

Для родичів у Росії телевізор став рідніший, ніж ми. Вони казали: «Що ви видумуєте, що ви нам присилаєте? Це не ми, це ви самі себе бомбите». Шокувало, що рідні люди стали нам ворогами. 

Мене вражає допомога наших людей. Пенсіонери, які мають копійки, віддають останні, коли у нас на щось збирають для військових. Літні люди сітки плетуть, продуктові набори передають, теплі речі в'яжуть: і шкарпеточки, і рукавички. Вражає доброта людська і згуртованість. 

Я запитала у старшокласників: «Чи були ви щасливі?»  Вони мені сказали, що були щасливі до війни: «Ми цього не розуміли, що ми були просто щасливі». У мене є мрія: після війни потрапити на круїзний лайнер і побувати в тих країнах, які дійсно нам допомагають і від нас не відмовились.