Обстріли Соледара були страшними. Людмила виїхала у Запоріжжя до доньки. Дорога була важка і небезпечна
Ми з Соледару. У мене троє дітей. Наше місто бомблять, там неможливо жити. Я приїхала на роботу, і о четвертій годині все почалось. Я працювала в ліцеї двірником. Страшно було. Я переживала і називала росіян недобрими словами. Ми терпіли, поки десь далеко гупало, але коли хата ходором стала ходити, стріляли кругом, земля під ногами гуділа – стало неможливо терпіти.
Коли почали бомбити й підходити близько до нас, довелось кидати роботу. Я написала, що після закінчення війни повернусь, щоб мене не звільняли. Щойно ми виїхали – і почали бомбити Соледар. Від бомбардувань будинки ходором ходили. Вікна розбиті, там жити не можна. Попасна розташована поруч, тому було дуже страшно.
Люди пішли скуплятися, і на них кинули бомбу. Людей розірвало на частини. Багато наших померло, багатьох знайомих уже немає. Шкода було бабусь, які бігали й не знали, куди їм тікати. Було дуже страшно дивитися на це. Страшно, коли стріляють і мами дітей ховають у хату.
Аптеки зачинені були, ліків було ніде взяти. Магазини почали зачинятися. Нам привозили продукти, але не завжди. Іноді можна було купити хліб. Вода була, світло було, але в аптеках нічого не купиш. Усе було дорого й не було можливості товар привезти. Банки зачинились, а банкомати не працювали. Нам платили зарплату, але зняти готівку ніяк було. Коли ми поїхали, магазини розбили, і не тільки їх. Зараз по телевізору дивишся – розбомбили все.
Вивезли в першу чергу мам із дітьми, стариків, а ми дома лишалися. Потім виїжджали останнім автобусом, і водій розповідав, що перед цим їхав і почали так сильно бомбити! Було дуже страшно. Люди злякалися, плакали. А ми, коли їхали, дивились, як будинки палали. Така країна була гарна, а тепер одне згарище від неї залишилось. Але будемо терпіти і чекати. Дуже сподіваємось повернутися додому.
Я приїхала до Запоріжжя. Дочка моя середня тут живе. Менша тільки народила дитинку. Коли все налагодиться, то повернемось назад. По Запоріжжю також б’ють, але тікати далі ми не будемо. Залишимося тут, поки наше місто не звільнять. Хочеться, щоб наші хлопці таке влаштували росіянам, щоб вони більше ніколи не захотіли сюди лізти.
Стільки діток померло, аж плакати хочеться! Вони потвори. Це все, що я можу сказати про росіян. За сина переживаю. Але хто ж іще нас захистить, як не наші діти?
Важко, що дітей не бачу. За сина переживаю. Він воює. У знайомих уже двоє синів загинуло.
Там у мене знайома залишилася з сином, вона не хоче нікуди їхати. То каже, що тепер там взагалі нічого немає. Я хочу додому і дуже чекаю, коли зможу повернутися. Ми повернемось додому і будемо відбудовуватись.
Хочеться додому і на роботу повернутися. Держава дає якусь копієчку - можна жити і хоча б хліба купити. А можна й заробити собі на хліб. Живемо і чекаємо повернення додому.
Хочеться, щоб швидше війна закінчилась. Що ж вони коять?! Діток убивають, жінок. А якби до них приїхали та їхню маму вбили?!
Як виженуть рашистів, то поїду звідси і буду працювати. Хочеться, щоб внуки приїхали, щоб усі повернулись назад, а тоді ми все відбудуємо. Роботи не боїмось.
