Я вже не пам'ятаю, від чого ми прокинулись 24 лютого, але, напевно, від шоку. День був тяжкий, як в тумані. Телефонували родичі. А так - в страху весь час. Першого квітня виїхала з донькою до Польщі, а чоловік із сином тут залишилися. 

Виїжджали із залізничного вокзалу – на адреналіні. Вдесятьох у одному купе. З донькою вдвох на другій полиці. Страшно було. Потім - пішки через таможню. А в Польщі є наші родичі, то ми в них були - не шукали, де нам жити. Я на роботу влаштувалась, донька у школу пішла. І так вісім місяців там побули.

Чоловік та син також виїжджали, але вже в середині квітня, тому що вже по Слов'янську стало прилітати. 

Вони там під Кривим Рогом на турбазі десь перебували. Грошей на той момент не було, а треба було платити за ці домівки на турбазі. Тож їм було тяжче, ніж нам з донькою. 

Ми в своєму домі живемо. Газу в нас немає, у нас пічне опалення. Світло є. Дрова поки що є: до весни, мабуть, дотягнемо. А якщо ні  - то будемо десь шукати в когось купувати. А взагалі - тримаємося. Що нам ще залишається? Триматися надіятися. Кожного дня чекаємо перемогу. Якщо не вірити, з розуму можна зійти. Без надії тяжко. 

Скільки загиблих, руйнувань! Два роки кожного дня діти, жінки, взагалі люди гинуть. І коли це все закінчиться, мабуть, нікому невідомо. Це є шок. 

Ніхто за це не відповідає. Вже 21 століття, і ніхто не може цей жах зупинити. Ніхто не думав, що взагалі в наш час таке можливе. Виправдовування немає ніякого. 

Наразі живемо кожен день, як останній. Мрія одна: перемога якнайшвидше. В першу чергу - діти щоб нормально могли вчитися, тому що це дистанційне навчання не кожному дається. Їм це дуже тяжко. Дітям гуляти треба, спілкуватися, а вони по домівках сидять. Соцмережі - це не життя для дітей. Рашисти забрали дитинство у дітей у наших, старість - у батьків. Забрали нашу молодість.