Вже пів року Наталія з донькою живе у чужому місті, намагаючись протриматися лише не переселенських виплатах від держави

Я дізналася, що почалася війна, 24 лютого вранці. Тоді я була на зміні, на роботі – в порту «Ніка-Тера», там працювала обліковцем.

Вже 7 березня наш мікрорайон потрапив під обстріл. Було пошкоджено наш будинок і будинок моїх батьків.

9 березня ми разом з донькою виїхали з рідного міста. Це було дуже важко. І ось вже майже шість місяців ми не були вдома.

Дякуючи благодійним організаціям, ми постійно отримуємо гуманітарну допомогу. Але орендуємо квартиру, і грошей, які виплачує мені держава як внутрішньо переміщеній особі, не вистачає. Тому іноді буває скрутно. Я з донькою зараз проживаю в Одеській області, а моя сім'я – батьки, чоловік та син - залишилися в Миколаєві.

Там, де ми зараз живемо, роботи не знайти. До того ж, мені немає з ким залишити дитину, щоб повноцінно працювати. Тому професію змінювати поки не планую, питання роботи поки закрито.

Мене дуже зворушує, коли люди, співчуваючи, пропонують нам допомогу.

Є ще один момент, який доводить нас до сліз: дитячі іграшки, які донька встигла взяти з дому, коли ми виїжджали. Вони дуже нагадують про наш дім і про те, що з нами сталося.